Вірші Бориса Грінченка

«Куд-куд-кудак! куд-куд-кудак! Яєчко я знесла гарненьке: Нехай іде та дивиться усяк,

Лежали скрізь замети сніговії, Давили все, загинуло життя, І не було, здавалося, надії

Ти наді мною в темні ночі Ніколи не стуляла очі, І сповивала, і кохала,

Пливуть по небу хмароньки В далекії краї, Летять із їми думоньки

Низько, низько похилилась Наша рідна хата: Не єдна любов до краю

Холодно, сумно; під хмарами сірими Небо сховалось усе; Вітер гуляє полями змокрілими,

Певна річ, що я люблю Просто до загину Рідну мову та пісні,

Кохана єдина! Ми вкупі з тобою Робили над ділом святим, Ми вдвох однією журились журбою

Приходить час, приходить час,- Сказати кожен мусить з нас, Чи він народу вірний син,

Рясний садок і затишний я знаю І знаю там ще вишню я одну - Було не раз, турботний, дожидаю

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос - більш нічого. А серце б’ється - ожива,

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю,

Україно, п’ю твої зіниці Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці

І світ воскрес! І, працівник великий, Устав орач і плуг важкий підняв. Де був колись пустир одвічно-дикий,-

Іди у гай! Життя такої сили Не стрінеш ти ніде: іди у гай! Співці-пташки туди вже прилетіли,-