Вірші Бориса Грінченка

В далекім, о браття кохані, од мене ви краї, Та душу свою я із вашими щиро єднаю, Одні в мене думи і муки однакові з вами,

Убогії ниви, убогії села, Убогий, обшарпаний люд, - Смутнії картини, смутні-невеселі,

Скоріш! Скоріш! Од сірого туману Самі шматки зосталися, ще мить - І сонце ось, віта свою кохану

Покинувши ліси свої, Сорока в город полетіла. Там по садках тинялася без діла,

Та де вона? Невже її й не мати? А вітер знов неначе повійнув: «Гей-гей, воли, не гайтеся орати!» -

Він українець - це запевне, Бо хвалить сало й галушки, Та ще вишиванії вдома

Співається на голос: “Гей, не дивуйте, добрії люди”

Я кохаю ті хмари похмурі, Що під час велетенської бурі Як озвуться, то слово їх - грім,

Я ніч не спав,- заснуть не мав я сили, І бачив я, як зорі весняні В досвітній час і мерхли, і біліли,

Зима навкруг… Давно вже час Весні веселій розцвітати, А все мороз ще давить нас

Добра ніч натомленим усім! Тихим сном спочинуть хай таким, Щоб забути втому і турботу!

Подивись: весна устала, Сипле пишними квітками: Подивись: веселим птаством

Праця єдина з недолі нас вирве: Hумо до працi, брати! Годі лякатись! За діло святеє

Минає час, минають люди; Ми всі ждемо того, що буде, І кажем всі: давно вже час,

ЗЕМЛЯКАМ, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати гімн “Ще не вмерла Україна”