Вірші Бориса Грінченка

Ой бурлака молоденький На чужу чужину Вийшов слави залучати,

В степу рвачкий на волі вітер віє, По світу він гуляє, де схотів, І бачить: скрізь недоля горе сіє,

Весна прийшла! Гаї зазеленіли, І перший квіт, квіт весняний процвів, І одинцем самотнім на могилі

Весна іде! Її дихання чую… Пташиний спів немов уже дзвенить… Дніпро лама покрівлю крижаную,

Весна іде! В повітрі молодому Далекий крик мандрівних журавлів Вже розітнувсь: ключем вони додому

Вже в далині високій сяють зорі, Густий туман над озером повис, І спить земля, і води сплять прозорі,

Вона співа, що згинули морози, Що сонце вже засяло в небесах, Щоб висушить усі блискучі сльози,

Вона співа - і серця поривання У згуки ті вона перелива, Горять огнем безмірного кохання

Вона! Вона! Я бачу - між кущами Рукав уже з сорочки забілів; Ще мить одна - тремтячими руками

Народе мій! Зблукавшись у темноті, Не бачачи, на знаючи шляхів, Вбиваючи всю силу на роботі,

І Архімед, і Галілей Вина й не бачили. Єлей Потік у черево чернече!

Арфами, арфами - золотими, голосними обізвалися гаї, самодзвонними:

Гаї шумлять - я слухаю. Хмарки біжать -

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого,

Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.