Ну що б, здавалося, слова

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос - більш нічого.

А серце б’ється - ожива,

Як їх почує!.. Знать, од бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди! …..

Похилившись,

Не те щоб дуже зажурившись,

А так на палубі стояв

І сторч на море поглядав,

Мов на Іуду… Із туману,

Як кажуть, стала виглядать

Червонолицяя Діана…

А я вже думав спать лягать -

Та й став, щоб трохи подивиться

На круглолицю молодицю,

Чи теє… дівчину!.. Матрос,

Таки земляк наш з Островної,

На вахті стоя,

Журився сам собі чогось,

Та й заспівав,- звичайне, тихо.

Щоб капітан не чув, бо з лиха

Якийсь лихий, хоч і земляк.

Співа матрос, як той козак,

Що в наймах виріс сиротою,

Іде служити в москалі!..

Давно, давно колись

Я чув, як, стоя під вербою,

Тихенько дівчина співала,

І жаль мені, малому, стало

Того сірому-сироту,

Що він утомився,

На тин похилився,

Люде кажуть і говорять:

«Мабуть, він упився».

І я заплакав,- жаль малому

Було сіроми-сироти.

. . . . . . . . . . . . . . .

Чого ж тепер заплакав ти?

Чого тепер тобі, старому,

У цій неволі стало жаль -

Що світ зав’язаний, закритий!

Що сам єси тепер москаль,

Що серце порване, побите,

І що хороше-дороге

Було в йому, то розлилося,

Що ось як жити довелося,-

Чи так, лебедику?! «Еге…»