Всі вірші

Що за чудовая днина, Сніг, наче срібло, блищить! Вийшов веселий хлопчина,

Там, на килимку, хлоп’ятко Біля груби задрімало, Гарне сиве котенятко

Ой сів же він при столику, При світлі думав, Писаннячко дрібнесеньке,

Було колись в Буковині - Добре було жити. Не знали ми, що то біда

Доки маю світом нудить, Доки маю люде гудить, Доки маю дожидати,

У синє море сонце ясне тоне, І своє світло, ніби кров, червоне, По всій країні доокола сіє;

Ци знаєш, де країна тая мила, Де явір ріс і де калина цвила, Де Дністер грав, де Галич иечаліє,

Україно, Запороже, годі вас забути, Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути, Де ті трави шовковії славні степи криють,

Ой не цвісти калиноньці В зеленім гаї, Не гуляти козакові

Коли часом на вулиці побачу Вдову убогу, сиротя мізерне, Що к мені руку простяга жебрачу,

Отсе тая стежечка, Де дівчина йшла, Що з мойого сердечка

Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім непригожий в книжці так різномастного змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність. Та де тільки можна було, я під поодинокими віршами поклав дати, коли вони заховалися чи то в рукописі, чи в друку. Не потребую й додавати, що, вибираючи свої давні вірші до отсеї збірки, я не вважав їх історично-літературними документами, котрі повинні друкуватися, не зміняючи «ніже титли, ніже тії коми». Я користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, підправляв мову, котрої вироблення до ступня мови літературної за остатніх 20 літ все ж таки значно посунулось наперед, може, й не без моєї скромної підмоги. Що в моїх давнішніх віршах мова не все чиста, се ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої, чистої народної мови, котре змалку ще було у мене сильно розвите. На мені в міньятюрі повторилось те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматики і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови.

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш, Та в поспіху їх безучасно лишаєш. Часом лиш попадесь лице характерне,

Клубами вився дим. Ревли гармати, Свистіли кулі, мов незримі змії, Сичали, вились, лускали гранати.

Знов час прийде, коли з погорди пилу Ти отрясешся й ясною звіздою Засяєш людям, і підуть з тобою,

По боях земного життя Чи в повні свіжих сил; В утомі з довгого пуття

Пісне, моя ти сердечна дружино, Серця відрадо в дні горя і сліз, З хати вітця, як єдинеє віно,

Раз зійшлися ми случайно, Говорили кілька хвиль - Говорили так звичайно,

І знов я бачу тя, село моє родинне, Як бачив тя тоді, коли життя дитинне Плило, немов малий потічок серед трав,

Сипле, сипле, сипле сніг. З неба сірої безодні Міріадами летять

Будь ти, співаче, як божа пшениця, Пісня твоя - золотеє зерно! Скоро в лушпині доспіє воно,

Супокій - святеє діло В супокійнії часи, Та сли в час війни та бою

Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот,

Хто смів сказать, що не богиня ти? Де той безбожник, що без серця дрожі В твоє лице небесне глянуть може,