Вірші Івана Франка

Клубами вився дим. Ревли гармати, Свистіли кулі, мов незримі змії, Сичали, вились, лускали гранати.

Твої очі, як те море Супокійне, світляне; Серця мого давнє горе,

Коли часом на вулиці побачу Вдову убогу, сиротя мізерне, Що к мені руку простяга жебрачу,

Отсе тая стежечка, Де дівчина йшла, Що з мойого сердечка

Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім непригожий в книжці так різномастного змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність. Та де тільки можна було, я під поодинокими віршами поклав дати, коли вони заховалися чи то в рукописі, чи в друку. Не потребую й додавати, що, вибираючи свої давні вірші до отсеї збірки, я не вважав їх історично-літературними документами, котрі повинні друкуватися, не зміняючи «ніже титли, ніже тії коми». Я користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, підправляв мову, котрої вироблення до ступня мови літературної за остатніх 20 літ все ж таки значно посунулось наперед, може, й не без моєї скромної підмоги. Що в моїх давнішніх віршах мова не все чиста, се ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої, чистої народної мови, котре змалку ще було у мене сильно розвите. На мені в міньятюрі повторилось те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматики і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови.

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш, Та в поспіху їх безучасно лишаєш. Часом лиш попадесь лице характерне,

Знов час прийде, коли з погорди пилу Ти отрясешся й ясною звіздою Засяєш людям, і підуть з тобою,

По боях земного життя Чи в повні свіжих сил; В утомі з довгого пуття

Пісне, моя ти сердечна дружино, Серця відрадо в дні горя і сліз, З хати вітця, як єдинеє віно,

Раз зійшлися ми случайно, Говорили кілька хвиль - Говорили так звичайно,

І знов я бачу тя, село моє родинне, Як бачив тя тоді, коли життя дитинне Плило, немов малий потічок серед трав,

Сипле, сипле, сипле сніг. З неба сірої безодні Міріадами летять

Будь ти, співаче, як божа пшениця, Пісня твоя - золотеє зерно! Скоро в лушпині доспіє воно,

Супокій - святеє діло В супокійнії часи, Та сли в час війни та бою

Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот,