Зайчикова хатка

Поселились біля річки Сірий зайчик та лисичка.

Зайчик – в хатці луб'яній, А лисичка – в крижаній.

Ось постукала в віконця Тепла сонячна весна, І розтанула на сонці Біла хатка крижана.

Почала лиса зітхати:

– Як я житиму без хати?

Зараз зайця прожену Й влізу в хатку луб'яну!

Де вже зайчику малому Суперечить хижаку!

Довелось тікати з дому Бідолашному звірку.

А лисиця та хвостата Влізла в зайчикову хату І в хатинці луб'яній Оселилась, як в своїй.

Пострибав по лісі зайчик, Сірий зайчик-побігайчик, Сльози річкою ллючи:

Страшно в лісі уночі!

Раптом вовк іде до нього Та й питає: – Що таке?

Мабуть, в зайчика малого Лихо трапилось тяжке?

– Ой, мене прогнала з хати Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Годі, годі, зайчик, плакать, Витри слізоньки свої.

Знаю я цю розбишаку, Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати, Вовк гарчить: – Ану, хвостата!

Забирайся звідсіля! – А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу, – Полетить від тебе клоччя, На шматочки роздеру, Ще й на порох розітру!

Вовк злякався – та й тікати!

А зайча пішло вночі Знову захисту шукати, Сльози річкою ллючи.

Враз ведмідь іде до нього Та й питає: – Що таке?

Мабуть, в зайчика малого Лихо трапилось тяжке?

– Ой, мене прогнала з хати Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Годі, годі, зайчик, плакать, Витри слізоньки свої.

Знаю я цю розбишаку, Зараз вижену її!

Підійшли вони до хати.

– Геть! – загримав волохатий.

Забирайся звідсіля! – А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу – Полетить із тебе клоччя, На шматочки роздеру, Ще й на порох розітру!

Як почув ведмідь цю мову – Враз сховався у кущі, І побрів наш зайчик знову, Сльози річкою ллючи.

Стріла зайчика собака, Розпитала, що та як.

– Годі, – каже, – годі плакать, Не боюсь я розбишак!

Підійшла й вона до хати, Загарчала: – Геть, хвостата!

Забирайся звідсіля! – А лисиця відмовля:

– От як скочу, як підскочу, – Полетить від тебе клоччя, На шматочки роздеру, Ще й на порох розітру!

Утекла й собака зразу!

А зайчатко уночі Знов побігло, від образи Сльози річкою ллючи.

Враз іде назустріч півник, Гострі шпори на ногах.

– Що з тобою? Дуже дивно Зайця бачити в сльозах!

– Ой, мене прогнала з хати Люта злодійка хвостата!

Ой, куди ж тепер піду?..

Де я захисток знайду?..

– Що ж, провчу я розбишаку!

– Де вже, півничок, тобі?!

Вовк, ведмедик і собака Відступились в боротьбі...

– Ну, за мене не страшися!

Сам побачиш, – от ходім! – Вийшли друзі на узлісся, Де стояв зайчатин дім.

Місяць виглянув з-за хмари.

Півник крилами ударив.

– Годі спать – ку-ку-рі-ку! – На чужім пуховику!

Вмить лиса продерла очі.

– Хто там ходить по двору?

От як скочу, як підскочу – На шматочки роздеру!

Не злякався півник смілий Та на ґанок як стрибне.

– Забирайся, поки ціла!

Не дратуй, гляди, мене!

Відкида лиса запори, Бачить: півник-молодець, Гострий дзьоб, сталеві шпори Ще й червоний гребінець.

Тут лиса аж закрутилась – Я хороша! Я не зла!

Я з зайчатком не сварилась, По-сусідському жила!..

А сама – мерщій на ґанок, Та – по східцях, та у ліс!..

І зустрінув зайчик ранок Знов веселий, як колись.