Казка Зайчик Пуня більше не боїться дитячого садка

У затишному лісі під пухнастою розлогою ялиною стояв будиночок із круглим дахом. У ньому жив маленький зайчик на ім'я Пуня.

Він був дуже кмітливим: умів сам зав'язувати шарфик, знав, що після прогулянки потрібно мити лапки, і найкраще за всіх стрибав на одній ніжці.

Але Пуня мав одну велику-превелику тривогу. Він страшенно боявся ходити до лісового дитячого садка, який називався «Сунична галявина».

Щоранку, коли сонце лише підіймалося над верхівками дерев, усе починалося знову.

Мама-зайчиха ніжно гладила Пуню по вушках:

— Час прокидатися, мій дзвіночку. На нас чекає садочок.

У цю мить у Пуні все всередині стискалося, а сіренький хвостик починав дрібно-дрібно тремтіти.

Він закутувався в ковдру й заходився плакати:

— Мамо, мої лапки не хочуть іти! Мамо, я не хочу до садочка! Мені там страшно. Там усе чуже. А раптом ти підеш у своїх справах, заклопочешся й забудеш мене забрати? Я залишуся там зовсім сам, коли надворі стемніє!

Мама-зайчиха ніколи не сварила Пуню за сльози.

Вона сідала на килим поруч із його ліжечком, лагідно обіймала синочка й гладила по спинці:

— Ну що ти, мій хороший. Поглянь мені в очі. Я люблю тебе понад усе на світі. Ти — мій найдорожчий лісовий скарб. Хіба може мама забути свій скарб? Ніколи! Я завжди пам'ятаю про тебе.

Щоб Пуні було легше, мама вигадала один секрет.

Перед самим виходом із дому вона взяла його маленьку м'якеньку долоньку, розкрила її та міцно поцілувала просто в серединку. А потім швиденько стиснула зайчикові пальчики в кулачок.

— Бережи його міцно, — прошепотіла мама. — Тут захований мій чарівний мамин поцілунок. Він невидимий, але дуже сильний. Коли в садочку тобі стане сумно, самотньо чи страшно, просто притисни цей кулачок до своєї щічки й заплющ очі. Ти відразу відчуєш моє тепло й зрозумієш, що я поруч, навіть якщо ти мене не бачиш.

Потім мама дістала з кишені гарний блискучий значок у вигляді помаранчевої морквинки й прикріпила його до Пуниної курточки.

— А це наш таємний маячок, — усміхнулася мама. — Він має невидимий зв'язок із моїм годинником. Щойно в садочку закінчиться підвечірок і стрілки покажуть четверту годину, маячок подасть мені сигнал. Він задзвенить у моєму серці, і я відразу побіжу по тебе.

Пуня міцно стиснув кулачок, перевіряючи, чи не вислизнув поцілунок, і вони рушили лісовою стежиною.

Коли підійшли до дверей «Суничної галявини», Пуніне серденько знову закалатало.

Навколо галасували інші звірята: лисенята сперечалися, чий самокат швидший, маленька вовчиця не хотіла знімати улюблену рожеву шапочку, а ведмежатко неквапливо жувало бублик.

Пуні здалося, що довкола надто гамірно.

Він відпустив мамину лапку, переступив поріг кімнати й завмер біля стіни.

Вихователька, добра й мудра тітонька Єнотиха в окулярах і гарному фартушку, лагідно промовила:

— Привіт, Пуне! Заходь, ми на тебе дуже чекали. Поглянь, які в нас сьогодні нові кубики!

Але Пуні зовсім не хотілося гратися кубиками.

Він сів на маленький дерев'яний стільчик у куточку й відчув, як на очі навертаються гарячі сльози.

Носик зморщився, а губки затремтіли.

І тут він згадав мамин секрет.

Пуня підняв правий кулачок, у якому зберігався поцілунок, і міцно притиснув його до пухнастої щічки.

Заплющив очі й завмер.

І раптом — диво!

Йому здалося, ніби кімнату огорнуло тепло рідної домівки, запах ромашкового чаю та маминих пирогів.

Долоньці стало гаряче, а страх почав поволі відступати, наче злякався маминого поцілунку.

Зайчик розплющив очі й полегшено зітхнув.

Саме тоді до його стільчика підійшло пухлощоке ведмежатко Мишко. У лапах воно тримало велике іграшкове колесо.

— Привіт! — басовито промовив Мишко, розглядаючи Пуню. — Ого, який у тебе чудовий значок із морквинкою! Зовсім як справжня! Слухай, я будую на килимі великий гараж для вантажівок, але ніяк не можу рівно поставити дах. Допоможеш? Ви, зайці, високо стрибаєте, та й лапки в тебе спритні!

Пуня поглянув на Мишка, а потім на свій маячок-морквинку.

Йому стало приємно, що ведмежатко помітило його значок.

— Давай спробуємо, — тихенько сказав Пуня.

Вони наввипередки побігли до килима.

Будувати гараж виявилося неймовірно цікаво!

Вони зробили три в'їзди, майданчик для гелікоптера на даху й навіть проклали дорогу з кольорових олівців.

Пуня й не помітив, як тітонька Єнотиха покликала всіх мити лапки та сідати до столу.

Виявилося, що в садочку годують дуже смачно.

На обід був суп із кумедними макаронами у формі літер, і Пуня намагався скласти з них своє ім'я.

А після обіду настав час денного сну.

Спочатку Пуня захвилювався, що не зможе заснути в чужому ліжечку.

Та ліжечко виявилося м'якеньким, постіль пахла чистим лавандовим милом, а під подушку зайчик знову сховав свій кулачок із чарівним поцілунком.

Тітонька Єнотиха ввімкнула тиху музику, у якій чулося дзюрчання струмочка та спів пташок, і зайчик солодко заснув.

Після сну була весела руханка, під час якої звірята стрибали, мов жабенята, а потім — смачний підвечірок із чорничним пирогом.

І ось, коли Пуня доїдав останній шматочок пирога, він поглянув на годинник на стіні.

Стрілки саме показували четверту годину.

Пуня подивився в бік своєї курточки, яка висіла в шафці в роздягальні.

Йому здалося, що значок-морквинка тихенько й радісно дзенькнув.

Маячок спрацював!

Тієї ж миті вхідні двері кімнати зі скрипом відчинилися.

На порозі стояла мама-зайчиха.

Вона мала трохи втомлений вигляд після роботи, але її очі сяяли безмежною любов'ю.

Мама широко розкрила обійми.

— Мамо! — радісно закричав Пуня.

Він так поспішав, що ледь не перекинув стільчика, і щодуху кинувся до неї.

Мама підхопила синочка, закружляла й міцно пригорнула до себе, цілуючи в обидві щічки та між вушками.

— Ну як, мій маячку? Спрацював? — прошепотіла мама.

— Спрацював! Хвилина в хвилину! — гордо відповів Пуня. — І твій поцілунок у долоньці так мені допоміг, коли стало сумно! Я притиснув його до щічки, і мені відразу здалося, ніби ти стоїш поруч і тримаєш мене за лапку. А ще ми з ведмежатком Мишком збудували найбільший гараж у світі, і я з'їв увесь суп із літерами! Можна я завтра знову сюди прийду? Ми з Мишком хотіли ще й міст до гаража збудувати!

Мама усміхнулася й поцілувала його в носик:

— Звичайно, можна, мій хоробрий зайчику.

Відтоді Пуня більше ніколи не плакав уранці.

Він знав, що дитячий садочок — це місце, де на нього чекають друзі, іграшки та цікаві пригоди.

А найголовніше, він добре засвоїв одне важливе правило: мами можуть іти на роботу, але вони завжди-завжди повертаються по своїх малюків.