Казка Жабка-мандрівниця

Жила собі на світі жабка-скрекотушка. Сиділа вона на болоті, ловила комарів та мошок, а навесні голосно скрекотала разом зі своїми подругами. І прожила б вона так увесь свій вік у добрі та спокої — звісно, якби її не з’їв лелека. Та одного разу сталася незвичайна пригода.

Якось сиділа жабка на сучку корча, що стирчав із води, й насолоджувалася теплим дрібним дощиком.

«Ох, яка ж сьогодні чудова волога погода! — думала вона. — Як приємно жити на світі!»

Дощик мрячив по її строкатій, блискучій спинці. Краплини стікали під черевце й по лапках, і було це так приємно, що жабка мало не заскрекотала від задоволення. Та, на щастя, вчасно згадала: надворі вже осінь, а восени жаби не скрекочуть — для цього є весна. До того ж, заскрекотавши не в пору, вона могла б утратити свою жаб’ячу гідність.

Тож жабка промовчала й далі ніжилася під дощем.

Раптом у повітрі пролунав тонкий, уривчастий свист.

Є такі качки, чиї крила під час польоту, розтинаючи повітря, наче співають, а точніше — посвистують. «Ф’ю-ф’ю-ф’ю-ф’ю!» — чути високо в небі, коли пролітає зграя таких качок. Самих птахів часом навіть не видно — так високо вони летять.

Цього разу качки описали в небі велике півколо, знизилися й сіли саме на тому болоті, де жила жабка.

— Кря-кря! — сказала одна з них. — Летіти нам іще далеко. Треба підкріпитися!

Жабка відразу сховалася. Хоч вона й знала, що качки навряд чи з’їдять таку велику й гладку жабу, проте про всяк випадок пірнула під корч.

Але невдовзі цікавість узяла гору. Жабка обережно висунула з води свою витрішкувату голову: їй страшенно хотілося дізнатися, куди прямують качки.

— Кря-кря! — озвалася друга качка. — Уже холоднішає! Швидше на південь! Швидше на південь!

І вся зграя схвально закрякала.

— Шановні качки! — наважилася озватися жабка. — А що це за південь, куди ви летите? Перепрошую, що турбую.

Качки оточили жабку. Спочатку їм навіть закортіло її з’їсти, але кожна подумала, що така велика жаба навряд чи пролізе їй у горло.

Тож усі заходилися галасувати, ляскаючи крилами:

— Як добре на півдні!

— Там зараз тепло!

— Там такі чудові теплі болота!

— А які там черв’яки!

— Ох, як добре на півдні!

Вони здійняли такий галас, що мало не оглушили жабку. Насилу вмовивши їх замовкнути, вона попросила одну качку, яка здавалася їй найгладшою та найрозумнішою, докладніше розповісти про південь.

Вислухавши її, жабка неабияк захопилася. Проте наприкінці, будучи істотою обачною, усе ж запитала:

— А чи багато там мошок і комарів?

— О! Цілі хмари! — відповіла качка.

— Ква! — вигукнула жабка й одразу озирнулася: чи не почули її подруги, які могли б осудити її за осіннє скрекотання?

Та цього разу вона просто не змогла втриматися.

— Візьміть мене із собою!

— Оце так дивина! — вигукнула качка. — Як же ми тебе візьмемо? У тебе ж немає крил!

— Коли ви відлітаєте? — запитала жабка.

— Скоро, скоро! — закричали всі качки. — Кря-кря! Тут холодно! На південь! На південь!

— Дайте мені лише п’ять хвилин подумати, — сказала жабка. — Я зараз повернуся. Неодмінно щось вигадаю!

Вона плюхнулася із сучка у воду, пірнула в мул і зовсім у ньому зарилася, щоб ніщо стороннє не заважало їй міркувати.

Минуло п’ять хвилин. Качки вже зовсім зібралися летіти, коли раптом біля корча з води виринула жаб’яча мордочка. Вона сяяла так, як тільки може сяяти жаб’яча мордочка.

— Вигадала! Знайшла спосіб! — вигукнула жабка. — Нехай дві з вас візьмуть у дзьоби прутик, а я вчеплюся за нього посередині. Ви летітимете, а я мандруватиму разом із вами. Треба тільки, щоб ви не крякали, а я не скрекотала, — і все буде чудово!

Хоч мовчки тягти жабку аж три тисячі верст — задоволення невелике, качки так захопилися її винахідливістю, що одностайно погодилися.

Вирішили мінятися кожні дві години. А оскільки качок було, як мовиться в загадці, стільки, та ще стільки, та пів стільки, та чверть стільки, а жабка — одна-однісінька, кожній парі випадало нести її не надто часто.

Знайшли міцний прутик. Дві качки взяли його за кінці у дзьоби, жабка міцно вчепилася ротом посередині — і вся зграя здійнялася в повітря.

Від неймовірної висоти в жабки аж дух перехопило. До того ж качки летіли нерівно й смикали прутик. Бідолашна скрекотушка теліпалася в повітрі, наче паперова лялька, і щосили стискала щелепи, аби не зірватися та не гепнутися на землю.

Та невдовзі вона звикла до свого незвичайного становища й навіть почала роззиратися.

Під нею швидко пропливали поля, луки, річки та гори. Щоправда, роздивитися їх було непросто: висячи на прутику, жабка дивилася назад і трохи вгору. Але дещо вона все-таки бачила й від того раділа та пишалася собою.

«От як чудово я все придумала!» — думала вона.

А качки летіли слідом за передньою парою, що несла жабку, й навперебій її вихваляли:

— Яка ж розумна наша жабка! Навіть серед качок не кожна таке вигадає!

Жабка ледве втрималася, щоб не подякувати їм уголос. Та вчасно згадала: варто лише розтулити рота — і вона полетить униз із жахливої висоти.

Тому ще міцніше стиснула щелепи й вирішила терпіти.

Так вона мандрувала цілий день. Качки, які її несли, змінювалися просто в польоті, вправно підхоплюючи прутик. Це було страшенно лячно. Не раз жабка мало не скрекотала від переляку, але треба було зберігати самовладання — і вона його зберігала.

Увечері вся компанія зупинилася на якомусь болоті.

На світанку качки з жабкою знову вирушили в дорогу. Та цього разу мандрівниця, щоб краще бачити все довкола, вчепилася в прутик так, щоб голова була спрямована вперед, а черевце — назад.

Качки летіли над скошеними полями, пожовклими лісами та селами, де стояли скирти збіжжя. Знизу долинали людські голоси й глухий стукіт ціпів, якими молотили жито.

Люди дивилися на качину зграю й, помітивши щось незвичайне, показували на неї руками.

Жабці страшенно закортіло пролетіти ближче до землі, показати себе й почути, що про неї говорять.

На наступному відпочинку вона сказала:

— А чи не могли б ми летіти трохи нижче? Від висоти в мене паморочиться голова. Боюся, раптом мені стане зле й я впаду.

Добрі качки пообіцяли летіти нижче.

Наступного дня вони летіли так низько, що жабка вже могла розчути людські голоси.

— Дивіться, дивіться! — кричали діти в одному селі. — Качки жабу несуть!

Жабка почула це, і серце в неї радісно затріпотіло.

— Дивіться, дивіться! — вигукували дорослі в іншому селі. — Оце так диво!

«А чи знають вони, що це я придумала, а не качки?» — замислилася скрекотушка.

— Дивіться, дивіться! — кричали в третьому селі. — Яке диво! Хто ж вигадав таку хитромудру штуку?

Тут жабка вже не витримала. Забувши про будь-яку обережність, вона щосили закричала:

— Це я! Я!

І з цим вигуком полетіла сторчголов на землю.

Качки голосно закрякали. Одна з них спробувала підхопити бідолашну супутницю просто в повітрі, але схибила.

Жабка, відчайдушно вимахуючи всіма чотирма лапками, стрімко падала вниз.

Та оскільки качки летіли дуже швидко, вона впала не там, де закричала і де внизу пролягала тверда дорога, а значно далі. І це стало для неї великим щастям: жабка плюхнулася просто в каламутний ставок на околиці села.

Вона швидко виринула з води й одразу, ще не оговтавшись, знову закричала на все горло:

— Це я! Це я придумала!

Але навколо нікого не було.

Місцеві жаби, налякані несподіваним сплеском, поховалися під водою. Коли ж вони почали обережно виринати, то здивовано розглядали незнайомку.

І жабка розповіла їм дивовижну історію: як усе життя міркувала й нарешті винайшла новий, незвичайний спосіб подорожувати на качках; як мала власних качок, що носили її, куди тільки забажає; як побувала на прекрасному півдні, де так тепло, де чудові болота й безліч мошок та інших смачних комах.

— Я завітала до вас подивитися, як ви живете, — сказала вона. — Залишуся тут до весни, доки не повернуться мої качки, яких я відпустила.

Та качки вже ніколи не повернулися.

Вони були певні, що жабка розбилася, впавши на землю, і дуже за нею шкодували.