Казка "Колючка та обійми: історія одного їжачка"

Їжачок дуже любив осінню тишу. Йому подобалося сидіти біля озера й милуватися тим, як яскраво-червоні та жовті листочки влаштовують між собою змагання: хто з них першим допливе до середини озера.

Тиша — це добре. А от самотність...

Кожен із нас часом почувається самотнім по-своєму.

Саме так міркував їжачок на ім'я Колючок. Так його прозвали лісові мешканці за трохи буркотливу вдачу.

Їжачок умів слухати й давати поради. Ніколи не поспішав із ними, а говорив саме тоді, коли відчував, що співрозмовникові це потрібно.

Та ніхто не знав, коли самому Колючкові ставало сумно. Адже він не любив скаржитися.

Лише похмуро всміхався й казав:

— Усе добре.

Та й про які обійми могла йти мова?

Адже він був колючим їжачком!

Одного разу Колючкові стало так тоскно, що він знову прийшов до свого улюбленого озера.

Йому здавалося неправильним обтяжувати інших власними переживаннями.

Раптом їжачок помітив Білочку, яка розгублено шукала щось біля дерева.

— Щось загубила? — запитав він.

— Мій щасливий горішок...

— Ось цей?

Колючок мав гострий зір, тож одразу помітив Білоччину згубу.

— Ой, дуже тобі дякую! А... ось це тобі!

Білочка простягнула Колючкові квіточку.

Їжачок уже хотів фиркнути, що йому такі подарунки ні до чого, але чомусь натомість лише зітхнув і тихенько прошепотів:

— Дякую.

Білочка уважно поглянула на Колючка, кивнула, а тоді стрибнула на дерево й гукнула на прощання:

— Я зараз повернуся! Почекай!

На душі в їжачка стало водночас тепло й сумно.

І чомусь страшенно захотілося обіймів.

«Яка дурниця... Їжачки ж не обіймаються... Чи все-таки обіймаються?..»

— А ось і ми!

Білочка повернулася разом із Зайчиком.

Зайчик почав пригощати Колючка морквинкою, а Білочка...

Чого вона тільки не принесла!

І кетяг горобини, і грибочки, і осінні квіти...

— Навіщо? — розгубився їжачок. — Я ж просто допоміг...

— Саме так! Ти завжди всім допомагаєш, — погодився Зайчик. — А ми ніколи не допомагали тобі й навіть нічого тобі не дарували...

— Та навіщо? У мене все добре. Я й сам можу назбирати горобини, знайти грибів...

— Ми знаємо, що можеш, — озвалася Білочка. — Але навіть тим, у кого «все добре», теж потрібна турбота.

Вона лагідно всміхнулася й продовжила:

— Горобина та грибочки — це наша подяка за все, що ти для нас робиш. Ми так часто сприймали твою допомогу як щось само собою зрозуміле, що навіть не замислювалися, як ти почуваєшся. Чи буває тобі сумно? Чи не потрібні тобі іноді просто обійми?..

Їжачок хотів заперечити, але чомусь лише тихенько шморгнув носиком.

Раптом він зрозумів, що Білочка має рацію.

Йому й справді дуже бракувало тепла, уваги та дружніх обіймів.

От тільки як про це сказати, Колючок зовсім не знав.

Та його друзі зрозуміли все без слів.

Звісно, Колючок не відразу став лагідним і пухнастим. Його колюча вдача час від часу ще давалася взнаки.

Проте тепер своїм буркотінням він уже нікого не міг обдурити.

Друзі любили їжачка таким, яким він був.

А він любив їх.

Відтоді для всіх він став не просто буркотливим їжачком, а їхнім улюбленим Колючком.

І так, обійми більше не здавалися йому чимось непотрібним.