Зайчата і Свиня

Стояла в лісі біла хатка

Поміж дубів та ялівців,

І там жили малі зайчатка –

Аж вісім жвавих стрибунців.

З братів найстарший був Стрибайчик,

Меткий та чималий на зріст.

А наймолодший, втішний зайчик,

Був Побігайко Куций Хвіст.

Такий веселий, дуже милий,

Всіх бавив сміхом голосним,

І всі брати його любили

І піклувалися за ним.

У хатці завжди гарно й чисто –

Зайчата скрізь наводять лад:

І стіл, і лави – все на місці,

Ще й вісім ліжечок у ряд.

* * *

Був день осінній, непогідний,

А в хаті, в тиші і теплі,

Борщу поїсти в час обідній

Зібрались зайчики малі.

Стук-стук у двері!..

– Хто там? – Свинка!

Блукаю в лісі цілий день...

Промокла під дощем щетинка...

Пустіть погрітися лишень!

– Заходь, будь ласка! – 3 холоднечі

Впустили зайчики Свиню.

Вона зайшла, скоріш до печі,

Сідає ближче до вогню,

Ще й повела уважно писком

І чує – борщ у казані...

– А може, хоч маленьку миску

Борщу насиплете й мені?

– Будь ласка! Просим, люба госте! –

Залізла Свинка враз на піл,

Підсунулась до столу просто

Й поклала ратиці на стіл.

Схопила миску Свинка наша

Та як почне усе трощить:

І борщ, і галушки, і кашу,

їсть – аж за вухами лящить!

Зайчата дивляться тривожно,

Як вмить зникає їх обід.

А гостя каже: – Жити можна!

Я вже наїлася як слід.

Тепер би ще любенько й радо

Лягти поспати в цей куток...

Давайте ж ковдри й простирадла,

Та ще й побільше подушок!

– Беріть в усіх, та не в малого! –

Насміливсь мовить старший брат.

А Свинка як рикне на нього:

– Давай негайно кожен шмат!

І тут вона усі зайчачі

І ковдри, й подушки стягла,

Вляглась на припічку гарячім,

Стулила очі й захропла.

Стоять розгублені зайчата:

– До чого ж це воно веде?..

– Невже ж терпіти та мовчати?

І що нам їсти? Й спати де?!

А Свинка враз розкрила очі

Та як розсердиться й гукне:

– Що за розмови серед ночі?!

Геть з хати!.. Не будіть мене!

Зайчата від цього страшила

Скоріш у двері, за поріг!..

А дощ періщить що є сили,

І вітрюган збиває з ніг.

Мов потемнішав світ навколо!..

Заплакав навіть старший брат,

А Побігайко плаче вголос,

І сльози котяться, як град.

Тремтять замерзлі зайченята –

Невже ж загинуть привелось?!

Коли це з хащі йде рогатий

Господар лісу – дужий Лось.

– Що тут, – питає, – з вами сталось?

Розповідайте все як слід!

– Та, бач, до нас Свиня забралась,

Поїла зразу наш обід.

Постелі відняла всі чисто...

Прогнала нас під дощ, у двір!..

– Ех ви, нещасні, беззахисні! –

Всміхнувся їм могутній звір.

Та як зайшов до хати хвацько,

Та як загримав на Свиню!

Аж загуло в печі зненацька,

Ще й іскри приснули з вогню!

Свиня й прокинутись не встигла,

Як покотилась геть у двір!

Мерщій світ за очі забігла

І не верталася з тих пір.

А зайченята стали жити

У теплій хатці, як колись.

Та тільки знали, з ким дружити,

Й нахаб нечемних стереглись!