Як вояк порозумів руську мову

Ще давно, як служили по вісім літ у війську, кождий жовнір діставав військовий мундир, а часом, як добре справлявся, і ремунду – чому ні!

Так було, що мала мати сина, що власне дослужував у війську, а хлопець то такий, як той медвідь у дебрях.

Вислужив він у війську та приходить на село до матері. Як мати його у ви діла, як зачне:

– Синочку мій! – каже.– Надіє моя! А він собі у мундирі навіть не зиркне на матір, тілько все мурчить:

– Я, я, альзо...

Ну, знаєте, матір настрашилася, що то таке, що син нічого до неї не говорить. Йой! Аж не знає, що робити. Підходить до нього та й каже:

– А чого тобі, синцю, їстоньки дати? А той як лупне:

– Ніхте ферштанден! – то аж мати утікла.

– Біда! – каже матір.– Ще може з голоду умерти. Іде ще раз до нього та й питає так і так – може, тобі того, синцю, а може, того, так-сяк на різні способи, але син усе ніхте ферштанден та й ніхте ферштанден. Так щось було три дні. А через той час син ходив або до корчми їсти, або заліз під комин та й там дещо нахаласував, аж черево не було повне. Але тут треба якоїсь поради. Радиться мати у того і того, але де там! Пішла до війта та й питає:

– Така і така річ, пане начальнику, син мій такий угурний, що навіть слова до мене не заговорить.

– Добре, бабо! – каже війт.– Ідіть та закличте його до корчми, будете мовити, що я його конче кличу.

Ну, мати урадувалась, що війт синові порадить, та й іде просто до сина:

– Так і так, синцю, пан начальник кликали в корчму. Якось синцьо послухав – а як же? Приходить до корчми, а за ним матір. Видить ціла громада. А війт до нього:

– А де твоя матір? – питає.

А той нічого, тільки висупив очі та дивиться.

– Гей, хлопці, ану-но з ним на лавку, вріжте йому по-цісарськи! – крикнув війт.

А тут один за голову, а другий за ноги та й далі на лавку. Розпростерли його добре, а він шарпається, не дається, але мусить.

– А ви, куме, отою палицею! – крикнув війт до кума присяжного.

Вдарив присяжний раз по задку лягою, а той ані йойкне.

– А де твоя матір? – питає він знову.

– Ніхте ферштанден! – крикнув він.

– Дайте йому ще отого файного ніхте ферштанден!. А присяжний б'є, що лиш влізе, не питає нічого.

– А де твоя матір? – питає війт знов. А той знов гукнув:

– Ніхте ферштанден!

Ото, знаєте, кумедія! В корчмі сміх, а мати дивиться на сина, звичайне, як мати, та й їй трохи жаль зробилося сина. Але присяжний б'є, ув! Б'є, не питає, а до того ще фест і моцно. – Йой! – як крикне нараз синцьо з болю.– А от моя матір! Пустіть, пустіть, майте бога в серці!

– А-а! Коли так, то що іншого,– каже війт,– дайте йому за то півкватирок. Ех! Як собі хлюпне трохи шнапсу та й в сміх:

– А то бодай вас,– каже. Та й від того часу вже лиш говорить по-руськи.