Вовк і чоловік

Раз зустрів вовк жебрака й каже: Я тебе з'їм! – Мене? Бачиш, який я худий,– кістки та шкіра. Не посмакує тобі м'ясо... А я тобі пораджу, кого з'їсти.– Кого? – В лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м'ясо.

Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука – й дивиться. Ага! Побачив молодого парубка – і давай підкрадатися до нього. Я тебе з'їм! – Хочеш мене з'їсти? Но, мало почекай, доки ся помию... Я не звір, мені треба приготуватися до смерті.– Но, готуйся, лиш скоро! Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде. Давай, вовче, мені хвоста, хай руки повитираю.

Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і – бух! Бух! Бух! Вовк реве: Йой, пусти мене, пусти... Я вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо я дуже голодний.

Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби, наклали ватру, напекли риби... Вовк їсть. Дай ще,– просить. Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром.

Рушили люди додому. На небі світив місяць. Проходили біля води й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир. Ци можу взяти тот сир? – Можеш, тільки мусиш вихлебтати всю воду. Вовк хлебче, хлебче... Уже його й прошпарило. Ой, далі не можу.– Хлебчи, хлебчи! Вовк мало не вмер, а до сиру так і не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати. Ходи погрієшся.– Я не піду. Боюся.

Чоловік дав йому їсти, а вовк як побачив, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.