Водяничок – частина перша

Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить, І в воду вудку він закине...

Коли ж це дивиться – лежить Водяничок, мала дитина.

Це хвиля винесла її З води, з зеленої колиски, Поклала ніжно на землі І залишила тільки бризки.

Лежало довго немовля І важко дихало з незвички...

Нову колисочку земля Йому зробила із травички.

Розсунулась заслона хмар – Брилянти-зорі засвітились, На зорі ті, на їхній чар Маленькі очі задивились.

І так хотілося йому Набрать багато їх, багато, А потім кидати в пітьму, Щоб їх ловили мама й тато.

Заплакав хлопчик, хоч без сліз.

Іван на руки взяв дитину, Узяв малого і відніс В безпечне місце під калину.

Маля, відчувши враз тепло, Немов до матері припало, За шию міцно обняло І так поволі задрімало.

– Ти що їси? Ти що гам-гам?

Кушир чи жаб хапаєш в річці?

Як хочеш – хліба й сала дам, Та страви ці не в вашій звичці.

Я знаю: треба б молочка...

Та де на березі узяти?

Хіба що вдасться на гачка Корівку водяну піймати.

Водяничок собі дрімав, Його крізь листя сонце гріло, Пташиний хор йому співав, А листя казку шелестіло.

Іван в'язати став вудки, Сховав приладдя все в торбину, Зідхнув... (Сумні були думки) На руки взяв малу дитину.

І знов прокинулось мале, Либонь від голоду скривилось...

Ідуть. Зозуля десь кує.

Мале здивовано дивилось.

ІІ – Килино! Швидше йди сюди!

Оглухла, що не чуєш?

Та швидше, швидше бо іди! – Чого ти репетуєш?

Піймав велике щось?

Знов коропа чи щуку? – Ні, краще щось взялось, Піймалось просто в руку.

– Ану, Іване, покажи! – Дивись, яка рибина!

Розкутать поможи!.. – Та це ж... та це ж ... дитина!

Де взяв, кажи, її?

Щоб все я зараз знала! – Лежала на землі!

Там, де ловлю, лежала.

– Та це ж потвора, жабеня!

Поглянь на пальці: як у качки...

Та це ж – о, матінько моя! – З води щось вишкрябалось рачки. – Та це ж малий водяничок!

Хіба відразу не пізнала? – Невже піймався на гачок? – Кажу ж: на березі лежало! – Іди мені і в воду кинь Цю погань! Нащо ніс додому?

Ти наче змаливсь... Схаменись!

Тобі й не соромно старому? – А я його не віднесу, Не кину в воду: хлопця шкода!

Чи я шукаю в нім краси, Та й чи мені потрібна врода?

Мені сподобалось воно, До серця враз чогось припало – Здається, знав його давно, А, може, серце віщувало? – Дурниці! Йди із хати геть, Щоб я його не чула й духу!

У воду кинь чи в очерет – Кажу тобі, і ти послухай! Багато б ще порад-доган Давала Йванові Килина, Та взяв тоді дитину Йван І швидко вийшов із хатини.

ІІІ Не знав Іван, куди іти І що з дитиною робити:

Або у річку віднести, Або на березі лишити.

О ні, того він не зробив!

Дітей не мав, тому, як сина, Рибалка хлопця полюбив, Дарма, що він і не людина.

Сходив Іван усе село, Не обминув, здається, й хати, Але охочих не було І на півдня малого взяти.

Піду, – подумав, – до вдови, Старенька добра, наче мати .

Вклонюся нижче від трави І молока вблагаю дати.

Прийшов, почав про се, про те, Що Бог дощу не посилає...

– А що це, Йване, несете? – Бабуся з усміхом питає.

Іван показує з плачем І розповів свою пригоду, Що він, мов пронятий ножем, Несе мале, щоб кинуть в воду...

– Лишіть мені! Хоч я стара, А ще зумію раду дати.

Бажаю хлопцеві добра, То й стану наче рідна мати.

Мале помалу підросте І, як не трапиться напасти, Робитиме то се, то те, То біля річки гуси пасти.

Я знаю: витерпить мале, Почнуть над хлопцем насміхатись, Ще каченям прозвуть... Але Цього не слід йому боятись.

Бува, сміються і з калік, А часом виросте з каліки Такий розумний чоловік, Що стихнуть всякі кпини й сміхи. – Отож, здається і мені, Що з нього вийде щось цікаве...

Не дурно хвилі весняні Хлоп'ятко винесли на трави. -Авжеж, Іване!. Тільки ж цить, – Бабуся каже, – бач, скривилось:

Глянь, як на тебе задивилось!

Та ще й до тебе простягло Свої маленькі рученята – Воно, здається, прийняло Тебе за маму або тата.

– Так з Богом! Дякую я вам За ваше добре серце й душу!

Як Бог поможе, все віддам – Що б не було, віддати мушу! Стара до печі відійшла, Іван постояв ще хвилину І з серцем, сповненим тепла, Пішов, покинувши дитину.

IV Росте маленьке Жабеня – Так хлопці вже його прозвали!

Іван відвідує щодня, Обидва справжні друзі стали.

Вже квітень, радісний прийшов, Земля прибралась килимами...

Іван збирається на влов, Ввесь вечір возиться з вудками.

Ввесь день нав'язує гачки, Приладдя різне оглядає, В мішечку з мохом хробачки Від сонця, спеки в тінь ховає.

Бере з собою й Жабеня (Само просилося узяти), Воно слухняне, як ягня, Не буде вловам заважати.

І рано вранці, за пітьми Ідуть вони удвох на річку, Збивають роси чобітьми, Толочуть нехотя травичку.

Прийшли, ох, захопило дух!

Один до другого моргають, Беруть вудки свої до рук І разом мовчки закидають.

Ось десь почувсь пташиний крик – То темна ніч уже тікає ...

Цей крик збудив співців-музик, І ранок очі розкриває.

Він спершу глянув на хмарки – І зайнялись хмарки, палають, Згоріли в полум'ї зірки, В блакиті жайворонки грають.

Свій погляд ранок перевів На луг, туманом сірим вкритий І скинув луг рядно й зацвів, Розою всипаний, облитий.

Ячать десь білі лебеді, Качки знялися з криком, з шумом, Рибки виплескують, в воді – Світ будиться із сну-задуми.

Сидять рибалки край ріки, Ніхто і слова не промовить, Ось-ось короткий рух руки, Хтось підсікне і рибку вловить.

І враз хтось буйний очерет Направо й ліво розгортає, Пускає бульби наперед І сам нарешті випливає.

Зелений, в рясці, в куширі, З волоссям, наче осокою, З очима, наче ліхтарі, По самий пояс з бородою - Поволі вирнув Водяник І на рибалок пильно глянув.

Іван уже до всього звик, Та тут і він із ляку зв'янув.

Лише маленьке Жабеня Спокійно з вудкою сиділо, Неначе бачило щодня Водяника, коли вудило.

– Так ти живий, правнучку мій!

А я кісток твоїх шукаю На дні ріки, в траві густій, Сомам і ракам дорікаю.

А ти на березі сидиш – Та ще й з людиною! – і вудиш.

Ану, вставай та в річку – киш, І так, здається, битий будеш.

Чому раніше не прийшов, Як тільки ти навчивсь ходити?

Хіба тебе не звала кров З ріднею разом в річці жити? Дивилось мовчки Жабеня Чи, може, що сказать, не знало, Украй схвильоване із пня Вставало враз і знов сідало.

З нещастя визволив Іван, Він вже отямився доволі І, гордо випроставши стан, Спитав поважно і поволі:

– А хто ви будете такий?

І чом до хлопця ви пристали?

Дивіться, пане, щоб боки У вас, бува, не затріщали! – Я ж матері його казав: – Промимрив Водяник похмуро, – Привісь колиску до купав, Щоб не зірвали хвилі в бурю. Віддай! Дитина не твоя!

Вона в селі у вас загине... – Я не віддам! Сказав же я, Та і хлоп'я мене не кине!

До кого хочеш ти іти? – Спитав Іван у Жабеняти.

Не завагалось простягти Воно до Йвана рученята.

Розлютувався Водяник, Аж налилися кров'ю очі...

Щось буркнув він і нагло зник, Вода по ньому лиш булькоче.

V Повіяв вітер. Хвилі враз Об берег річки битись стали.

Неждано буря піднялась, І чорні хмари позвисали.

– Додому йдем! – сказав Іван І наспіх став вудки в'язати. – – Це певно мститься дідуган, Що не хотів тебе віддати.

Усе, здається, узяли?

То поспішаймо – буде злива! – Неначе все,– сказав малий.

За руку Йвана взяв квапливо.

Аж зирк – ворушиться трава, І мов її тумани вкрили.

Коли як залящить: ква-ква, І жаби стежку заступили.

Іван на руки хлопця взяв, Та жаби так скакати стали, Що понад голову з-між трав, Немов м'ячі, перелітали.

– На човен! їдем на той бік! Та стільки жаб в човні сиділо (А човен ще до того й тік), Що за хвилину вже втопило.

Іван подумав: Вбрід іти?

Та Водяник пійма за ноги!

В очеретах сидять чорти, А в них і пазурі і роги ...

Вперед на жаб! – рішає він, Знімає швидко капелюха І ним, мов роблячи уклін, Лупцює жаби та ропухи.

Укрилась трупами трава...

Зробив Іван з них справжню січку.

Злякались жаби: ква-ква-ква!

І геть шубовснули у річку.

Тепер тікай, тепер біжи! – Подумав і побіг щосили, Та звідкись виповзли вужі І знов дорогу заступили.

Тут капелюх вже не поміг, Вужі накинулись на Йвана, Пообліплялись коло ніг – Він бачить – справа тут погана.

Рибалка став. Страшна вага В колоди обернула ноги.

Він ледве встоїть на ногах, Втекти тепер немає змоги.

Аж бачить – хмиз сухий лежить, Гілля сухого добрі купи...

Чом він туди не побіжить?

Та ж заважають ноги-ступи.

Він ледве-ледь туди дійшов І тільки перевів дихання, Поліз в кишеню і знайшов, На щастя, сірничок останній.

Виймає, світить сірника – І хмиз зайнявся, загорівся.

До вогняного язика Іван ногами притулився.

– Ану, язиче, полижи Як слід мої колоди-ноги! – Сказав Іван. Шкварчать вужі, А інших дим жене з дороги.

Як стало тіло вже вогнем Пекти Іванові самому, Іван сказав: – Тепер ідем! І рученята стис малому.

Що сталось потім, розповім, Бо ось тепер стомивсь неначе...

Іван – стрічавсь я вчора з ним, Та Жабеняти ще не бачив.

Кінець першої частини!

Перейти до другої частини →