Телесик

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?

От баба й просить діда:

– Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає:

Наварила кулешику,–

І з ніжками, і з ручками

Буду тебе годувати!

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький, Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того синка Телесиком.

Росте той синок та й росте – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне весельце: буду рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібне весельце, спустили на річку – він і поїхав. їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:

– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити.

Телесик почув.

– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити.

А він чує.

– То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.

От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити.

Він почув.

– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голосом:

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити.

А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем:

– Пливи, пливи, човнику, далі!

Пливи, пливи, човнику, далі!

Човник і поплив далі.

Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля:

– Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері.

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити.

А він думав, що то мати.

– Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

Приносить до хати:

– Зміючко Оленко, відчини!

Оленка й відчинила: змія ввійшла в хату.

– Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:

– Сідай, Телесику, на лопату!

А він каже:

– Коли ж я не вмію, як його сідати?

– Та вже сідай! – каже Оленка.

Він і поклав на лопату руку.

– Так? – каже.

– Та ні-бо, сідай зовсім.

Він і поклав голову.

– Отак, може?

– Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.

– Та ні-бо,– каже Оленка.– ні, не так!

– Ну так покажи ж,– каже Телесик,– бо я не знаю як.

Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.

От змія прилітає з гостями.

– Зміючко Оленко, відчини.

Не чуть.

– Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

– От вража Оленка – десь повіялась!

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві:

– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

А Телесик із явора:

– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони слухають: Де це? Та знов:

– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

А він знову:

– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони знову: Що воно таке?

Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризлигризли, аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля.

– Ковалю, ковалю, скуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей.

Телесик їх і просить:

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька – їсти й пити.

Ще й хороше походити!

А гуси й кажуть:

– Нехай тебе середні візьмутьі

А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька – їсти й пити,

Ще й хороше походити!

Так і ці йому кажуть:

– Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії – та й знову гризуть, відпочинуть – та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька – їсти й пити,

Ще й хороше походити!

І ці кажуть:

– Нехай тебе заднє візьме!

Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик – от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось – насилу летить. Телесик до нього:

Візьми мене на крилятко

Та понеси до батенька,

А в батенька – їсти й пити,

Ще й хороше походити!

От воно:

– Сідай! – каже,– та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низько несе. А змія за ним – чи не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала. От гусеня принесло та й посадовило Телесика на причілку знадвору, а само ходить по двору, пасеться.

Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:

– Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

– А Телесик знадвору:

– А мені?

А вона знову виймає пиріжки та й каже:

– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

А Телесик знов:

– А мені?

Вони й почули.

– Що це? Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?

– Та то,– каже дід,– мабуть, так учувається.

То знов баба:

– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

– А мені? – з причілка каже Телесик.

– Отже, таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно,– аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді!

А гусятко ходить по двору, мати й побачила:

– Он гусятко ходить. Піду впіймаю та й заріжу.

А Телесик каже:

– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували його і напоїли, і під крильце насипали пшона. Так воно й полетіло.

От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.