Сором’язливий борсук Люки

В одному лісі жило багато різних звіряток. Вони разом ходили до лісового дитсадка та школи, після обіду разом бігали по лісі та гралися.

Одного дня мусив піти до школи і борсук Люки. Він найбільше любив цілий день сидіти у своїй норі, виходив лише вночі, коли в лісі не було так багато життя. І так цей сором’язливий борсук вранці вирушив до школи.

Через деякий час він зустрів білочку Вероніку.

«Ой, привіт, Люки!» крикнула вона йому.

Люки злякався. На мить застиг, а потім швидко побіг сховатися під повалений пень.

«Не бійся мене, я Вероніка і буду з тобою ходити до школи», сказала білочка.

Люки обережно висунув голову з укриття, але все ще не міг вимовити жодного слова.

Білочка схопила його за лапку і повела до школи.

На шкільній галявині їх вже чекала стара сова, яка тут була вчителькою.

«Хто це до нас прийшов?» запитала сова.

Білочка вискочила перед пеньками, на яких сиділи звірятка, як у лавках, вклонилася і сказала: «Добрий день, я білочка Вероніка з високого дуба і буду з вами ходити до школи.»

«Вітаємо тебе у нашій школі, Вероніко,» сказала сова. «А хто ж це твій друг?»

Люки повільно підійшов перед класом, але не вимовив жодного звуку. Ноги в нього затремтіли, і він вже розглядався, куди б сховатися. Ніде не було жодного пристойного укриття, тож він зарився під опале листя. Звірятка тихо сміялися.

«Але ж, не смійтеся,» зауважила сова. «Наш новий друг сором’язливий і, можливо, соромиться вас. Це абсолютно нормально, адже багато з вас, хто вперше пішов до школи, поводилися подібно.»

Вероніка викопала борсука Люки з листя, стала поруч з ним і каже: «Це мій друг борсук Люки з лісової нори, і він буде ходити з нами до школи. Будьте до нього добрі. Коли прийде час, він обов’язково заговорить.»

«Це ти сказала дуже гарно, білочко Вероніко,» сказала сова.

Тваринки сіли і слухали велику сову. Вона розповідала їм про наближення зими і вчила, які плоди потрібно зібрати на зиму, щоб було що їсти.

Коли школа закінчилася, до Ніки підійшов борсук.

«Дякую, Ніко», — тихо сказав він.

«Нема за що, Люки. Кожному потрібен час, щоб звикнути до чогось нового. Наприклад, тобі до однокласників і до школи. Хтось звикає швидко, а комусь це просто займає час. Це нормально. Моя сестричка мала подібний досвід, тому я це знаю», — говорила білка.

Борсук Люки насторожився. Йому не хотілося говорити, але цікавість була сильнішою.

«А твоя сестричка вже не боїться?»

«Ні, ані трохи. Всі до неї були дуже милі і дали їй стільки часу, скільки вона потребувала. Коли вона освоїлася, почала говорити, і тут у неї багато друзів.»

Цього борсуку Люки було достатньо. Хоча він все ще боявся і не хотів ні з ким говорити, він був радий, що з часом звикне.

І справді, за кілька тижнів борсук Люки вже не боявся і не соромився в школі, голосно всіх вітав і міг навіть поговорити з іншими звірятами. Його найкращою подругою назавжди залишилася білочка Вероніка, з якою він зустрічався і після школи. Вони разом ходили шукати опалі плоди, які ховали на зиму в запаси, щоб цю зиму гарно пережити до весни.