Снігуронька

Ой розгулялись взимку віхоли, до вікон хатку замели, де під солом'яною стріхою дідусь із бабою жили.

Біля віконця якось ввечері сиділи вдвох собі старі та милувалися малечею, що розважалась у дворі.

От дід і каже: – Нумо, спробуймо і ми побавитись, стара, – ходім та бабу з снігу зробимо, отак, як робить дітвора!

А баба каже:– Не щастило нам діток ростити на віку, – отож хоч нині з снігу білого не бабу зробим, а дочку!

І от в садочку перед хатою, напрацювавшися як слід, із снігу білого, пухнатого зліпили ляльку баба й дід.

Коли це галка враз пролинула понад садком і на льоту з крила пір'їнку чорну скинула на сніговую ляльку ту.

З-за хмар вечірнє сонце блиснуло, зачервоніли промінці,– і враз немов рум'янець виступив на білім ляльчинім лиці.

І раптом, дивом-небилицею, дівчатко виникло живе, – з такими синіми очицями, як синє небо зимове, з такими чорними косичками, як чорне галиче крило, з червоними такими щічками, як сонце ввечері було.

– Добридень, – каже, – мамо й таточку!

Ой, як я вас обох люблю!

Ведіть скоріш до себе в хаточку дочку – Снігуроньку свою!

Вбирають землю сніжні віхоли в холодний одяг зимовий.

А дід та баба щастям-втіхою стрічають кожний день новий.

У хатці прибрано, підметено – ні порошинки по кутках, узорні вишивки та плетива на рушниках, на подушках.

Та ще й води щодня нанесено, в дворі прочищені стежки, і цілий день так любо й весело лунають співанки дзвінкі.

То все дочка, то все Снігуронька встигає все зробити вмить, мов промінь сонця в небі хмурому, усе навколо веселить.

Дівчатка й хлопці в хату дідову з усього сходяться села, бо вже Снігуронька привітлива із ними дружбу завела.

Гуляють в сніжки, з гір спускаються вона ніде не відстає, морозу зовсім не лякається, в снігу ще кращою стає.

Вже й пригрівати стало сонечко.

Старі радіють – це ж весна!

Та все частіше їхня донечка Сидить замислена й сумна.

Вона все рідше посміхається, все тихше пісеньку веде, від сонця в затінок ховається, із дітьми гратися не йде.

Ліси й садки убрались зеленню, укрились цвітом запашним, і луки всі–немов застелені квітчастим килимом рясним.

Прийшли дівчатка до Снігуроньки:

– Виходь, подруженько, до нас!

Чому це ти бліда й зажурена в такий ясний веселий час?

– Піди, – говорять батько й мати їй, порозважайся, як колись! – Отож вона й пішла з дівчата ми у гомінкий весняний ліс.

Дівчата бігали над річкою, збирали квіти на вінки, у лісі стежили за птичками і співи слухали дзвінкі.

На купу хмизу десь надибали, розклали вогнище мерщій та й ну стрибати-перестрибувать через вогонь навперебій!

Снігурка на дівчат поглянула, розвеселилась, розійшлась, стрибнула теж – і враз розтанула!

І вгору хмаркою звилась...

І вже нема Снігурки милої, лиш хмарка лине за лісок, і долітає з хмарки білої дзвінкий Снігурчин голосок:

– Не плачте, матінко та батечку!

Хоч і недовго я жила, та звеселяла вашу хаточку й сама щасливою була.

Ось полетять хмарки над нивою ген-ген над степом, за село і там впадуть рясною зливою, щоб все зростало і цвіло.

І ви любіть життя і сонечко, радійте квітам і теплу і споминайте вдячно донечку, свою Снігуроньку малу!