Шию, мию

На горбочку розкинулося село. Та таке вже гарне, як намальоване. Весною сади цвітуть, ніби один розкішний букет, а у цих квітах виглядають хатинки біленькі, чепурненькі, як намальовані. І люди тут живуть хороші, добрі та лагідні. Але як то кажуть в сім’ї не без виродка.

Жив у цьому селі хлопець і гарний, і ставний, ще й до того дуже багатий був, кожна дівчина мріяла мати такого чоловіка. Та єдина вада в нього була – дуже вже пихатий був. Все хотів за жінку взяти таку дівчину, яка б могла робити дві-три роботи разом. Але куди не поткнеться, кожна з дівчат робить лише одну роботу. Якщо плете то лише плете, якщо шиє то лише шиє. А такої, щоб і шила, і плела, і в печі розпалювала ну ніде не найде.

Але вирішили його дівчата провчити. Ось одна із них розпустила чутку по селі, що може робити дві-три роботи разом і встигає все.

Як почув це наш неборака, вирішив перевірити чи то дійсно так, як люди говорять. От одного вечора пішов він до неї на вулицю, переліз через перелаз, підповз аж під самі вікна, а дівчина по хаті бігає та вихваляється:

– Шию мию, ой я шию мию.

Почув наш козак таке – й заслав сватів до цієї дівчини. От живуть вони вже день, другий й тиждень пройшов і місяць, але жінка як і всі інші, виконує лише одну роботу, якщо шиє то шиє, якщо миє то миє. Дивився чоловік, дивився та й запитує її:

– Слухай, жінко, як я тебе брав, то могла ти робити дві роботи разом, а зараз виконуєш тільки одну, як усі інші.

– Ти про що це говориш, чоловіче любий, яких дві роботи?

– Ну ось одного вечора сидів я в тебе під вікном, а ти казала шию, мию.

– Я дуже правильно казала, бо я мила шию, а хіба щось не так я казала.

І зрозумів тоді чоловік, як же посміялися дівчата над його пихатістю.