Сандалії-скороходи

Давно це було. Жила собі жінка з трьома синами. Чоловік її вмер, а тому не мала вона грошей, щоб рису купити. “Нема ради, доведеться дітей позбутися”,— вирішила вона й повела їх у ліс. — Дітоньки, почекайте мене тут, я куплю вам солодощів і повернуся,— сказала вона й пішла з лісу. Настав уже вечір, а мати все не поверталася. — Я хочу додому! — заплакав старший брат. — І я хочу додому! — крізь сльози сказав середущий. Тільки найменший не зронив і сльози. — Плач не поможе! — мовив він.— Краще подумаймо, де б нам переночувати. Він видряпався на дерево, дивиться — вдалині щось світиться. — Он там чиясь оселя! — вигукнув хлопець Він зліз із дерева, взяв старшого і середущого за руки й повів темною дорогою. Невдовзі хлопці побачили хатину, а в ній біля вогнища — бабусю. — Бабусю, ми заблукали. Чи не пустите нас переночувати? — запитав найменший брат. Бабуся злякано стрепенулася. , , — Що ви! Тут живе чудовисько оні. Воно скоро повернеться, швидше тікайте! Брати, почувши ці слова, зблідли й затремтіли. Та куди вони могли податися серед ночі? — Бабусю, не виганяйте нас! Бо куди ж ми підемо в таку темінь? — ще раз попросив найменший брат. — Не можна вам тут лишатися! Чудовисько вас поїсть! — тільки і встигла сказати бабуся, бо в цю мить знадвору долинув тупіт. — Ой лишенько! Що мені з вами робити? Мерщій сюди! Стара заховала дітей під підлогою, а ляду прикрила циновкою. За хвилину в хижку зайшло чудовисько оні. — Людським духом пахне! — сказало воно, потягши носом повітря.— Бабо, що за люди в нашій хаті? І чудовисько занишпорило по кутках. Розгублена бабуся відповіла: — Оце недавно приходили троє хлопців проситися на ніч, але злякались тебе і повтікали. Мабуть, це їхній дух тут лишився. Чудовисько аж підскочило — так зраділо. — Куди вони побігли? Я їх швидко спіймаю і поїм! Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і вибігло з хати. Воно мчало стрілою, але хлопців ніде не знаходило. “Невже я випередило їх? Почекаю — може, незабаром підійдуть”,— вирішило чудовисько й сіло на узбіччі. Від швидкого бігу воно, певно, втомилося, бо відразу заснуло. Тим часом бабуся випустила хлопців із сховку й сказала: — Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і, мабуть, зараз далеко звідси, тож тікайте куди очі дивляться. Брати подякували бабусі, вискочили з хати й побігли навмання темною дорогою. Раптом чують — щось гуркотить, наче грім. Хлопці зупинилися. Потім оговтались і підійшли до того місця, звідки чувся дивний звук. Дивляться — розкинувши лапи, на узбіччі спить чудовисько оні. — Я боюся!.. Я боюся!.. — заплакали старший і середущий брати. — Та цитьте, не плачте! Бо чудовисько прокинеться. Треба тихенько пройти повз нього,— порадив найменший брат і глянув на чудовисько. Воно міцно спало й не збиралося вставати. Найменший брат помітив, що чудовисько взуте в сандалії-скороходи. “Ці сандалії стануть нам у пригоді. Треба їх узяти і втекти”,— подумав менший брат і почав стягати сандалії з чудовиська. Стягнув одну — чудовисько дриґнуло лапою, повернулося на другий бік, пробелькотіло:”Ага, ага, йдуть миші на нічну роботу, ба-ба-ба…” — і знову захропло. Хлопець узявся до другої сандалії. І цього разу чудовисько перевернулося на другий бік і промимрило:”Ага, ага, вже миші повертаються додому, ба-ба-ба…” Менший брат схопив обидві сандалії і підійшов до братів, які все ще тремтіли від страху. — Брате, взувай сандалії! — звелів він старшому, а тоді підсадив середущого йому на спину, сам виліз на самий верх і скомандував: — Сандалії-скороходи, несіть! І сталося диво — троє хлопців полетіли мов куля. Від шуму, який здійнявся, чудовисько пробудилося. — Ой, мої сандалії вкрали! — закричало воно й кинулось наздоганяти втікачів. Та хіба могло вона змагатися із сандаліями-скороходами? Тож довелось йому махнути на все лапою і вернутися в хатину. Бабуся, стурбована долею братів, запитала: — Ну що, впіймав дітей? — Та де там! Коли я спав, вони поцупили мої сандалії-скороходи,— скрушно відповіло чудовисько. Бабусі відлягло від серця. Три брати пролетіли на сандаліях-скороходах над лісом і повернулися додому. Тим часом їхня мати карталася думкою:”Як там мої дітоньки? Що я наробила? Піду й приведу їх назад…” Як же вона зраділа, коли її сини вернулися живі та здорові! Вона аж заплакала. Кажуть, після того сини дружно працювали й були матері надійною опорою.