Про принцесу та її найкращого друга

За гострою горою та зимовими лісами стояло маленьке, але прекрасне королівство. У ньому жила чарівна принцеса зі своїми батьками. Принцеса була дуже красива. Її довге світле волосся сяяло, як сонечко. Очі мала блакитні, як кришталеве джерело, а її посмішка була найгарнішою у всьому світі. Вона також була дуже добра та мала добре серце. Король та королева мали з неї велику радість та любили її понад усе.

Але було щось, що їх турбувало. Їхня донька була німою. Це означало, що вона не мала голосу. Вона народилася такою. Хоча це турбувало батьків, принцеса не робила з цього великої справи. Їй це зовсім не заважало, і вона завжди мала посмішку на обличчі.

Одного разу до королівства прибула незвичайна візит. Велика карета, яку керував якийсь чоловік. У тій кареті були собаки. Великі і малі. Чоловік їздив із ними світом і пропонував їх всюди та кожному. І так він вирішив запропонувати деяких із них королю, королеві та принцесі.

Принцеса дуже хотіла собачку. Вона хотіла мати компаньйона для довгих прогулянок, які вона здійснювала в зимових лісах. Вона розглядала кожного песика. Деякі стояли сміливо та слухняно на місці. Інші впевнено спостерігали за нею, але вона помітила одного, що сидів у кутку воза. Оскільки не могла говорити, вона на нього вказала.

Чоловік злякався та почав виправдовуватися: “Принцесо, це не добрий вибір. Це пес, який не навчений, боїться темряви та не є хорошим. Навіть не знаємо, звідки він. Його ми знайшли раз біля дороги, коли він блукав. Виберіть іншого.” Але принцеса наполягала на своєму. Покрутила головою, що не згодна, та знову вказала на песика у кутку. Вона відчувала до нього якусь особливу приязнь. Знала, що іншого не хоче і що, хоч і не може говорити, він буде для неї найкращим. Батьки побачили, що принцеса вирішила, тож дозволили їй взяти цього песика.

Тривалий час знадобився, щоб песик навчився слухатися, але він був принцесі так вдячний, що все зрештою навчився. Та боятися темряви так і не перестав, тому спав з принцесою у ліжку. Принцеса його любила, і без нього не робила жодного кроку. Навіть навчила його на звук свистка. Коли хотіла його покликати, не мусила видавати жодного звуку. Просто свистнула на свистку, який мав особливий пронизливий звук, і песик був біля неї.

Коли вони одного разу поверталися з прогулянки, принцеса усвідомила, що в лісі забула свою стрічку для волосся. Вказала песикові, щоб на неї зачекав, що туди швидко забіжить. Але, бігаючи лісом, вона спіткнулася та поранила ногу. Не могла встати, не могла навіть кликати на допомогу, бо була німою. Лежала на землі, нога її боліла, а її нічого не підозрюючий собачий друг сидів на місці та чекав на неї.

Потім їй спало на думку, що в неї є свисток. Вона зібралася з силами і всім запасом сили свистнула. Песик одразу ж рушив і швидко її знайшов у лісі. Зрозумів, що вона поранена і не може ходити. Тож якнайшвидше побіг за допомогою до королівства.

Коли вже принцеса була вилікувана та в безпеці вдома, вона гладила свого песика і їй зовсім не перешкоджало, що вона не може говорити. Вона знала, що кращого друга обрати не могла. Він любив її і без слів і зробив би для неї все, бо вона з самого початку в нього вірила і дала йому таку любов, якої він потребував.