Про білочку та зайчика, веселих пустунів

Про білочку та зайчика, веселих пустунів

Живуть собі в лісі друзі – зайчик та білочка. Уночі зайчик спить під деревом у норі, а білочка – на дереві вгорі. І тоді все навколо стихає, лиш вітерець кущі колихає.

Та як прокинуться вранці друзі – іде галас по всій окрузі! Бо такі вони пустуни, такі стрибуни та реготуни, таке з ранку до вечора коять, що весь ліс не має спокою. Як почнуть одне за одним ганятися, сторчака перекидатися, стрибати через кущі та пні, ще й горлати щосили пісні!.. Гілочки на деревах тріпотять, пташки переполохані хтозна-куди летять, тікає геть лісова дрібнота, жабки стрибають у болото… А зайчик і білочка знай розважаються, якщо й гримне хтось – не ображаються. От одного разу каже їм велика мудра черепаха:

– Годі вам пустувати й галасувати! Хіба ви не боїтеся лихих звірів і птахів – вовків, лисиць або хижих шулік?

– Не боїмося, не боїмося! – гукають зайчик і білочка. – Нема в нашому лісі ні вовків, ні лисиць, ані хижих шулік! Нам нема кого боятися!

– А ви б краще не вихвалялися, – каже черепаха, – в сусідньому лісі таки є страшна птаха. Це стара-престара ворона, велика-превелика, з міцним гострим дзьобом. І кричить вона страшно – Кра! Кра!. Отже, поводьтеся пристойно й тихо, бо прилетить вона, й буде вам лихо!

Зайчик та білочка притихли, перезирнулися.

– Ми такої птахи ніколи не бачили! – кажуть вони.

– А ви багато чого ще не бачили, – каже черепаха, – бо ви ще малі, не дорослі. Отож бережіться старої ворони. Якщо почуєте страшний вигук Кра! – то тікайте і ховайтеся швидше!

Промовила це черепаха і пішла в своїх справах.

Та наші друзі тільки на одну хвилиночку притихли, а далі знову почали стрибати та на весь ліс галасувати. І було їм дуже весело!

Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. От вона свого міцного дзьоба нагострила, простерла широченні чорні крила, швидко сюди прилетіла і на дубі серед галяви сіла.

Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят – зайчик і білочка. Одне гасає, друге його наздоганяє, одне через одного стрибають, перекидаються, у довгої лози граються. Ще й верещать та горлають так, ніби їх тут не двійко малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглухнути!

Подивилася, подивилася ворона та й міркує собі:

Підманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися… Не втечуть вони з-під мого дзьоба! І каже їм лагідним голосом:

– Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха:

– Із сусіднього лісу? Це з того самого, де живе страшна птаха – ворона? Ви її знаєте?

– Знаю, знаю, – каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, – вона-то, може, й страшна. Але мене ви не бїйтеся, підійдіть ближче!

– Ми й не боїмося вас, – сказали зайчик та білочка і наблизились на один крок, – ми боїмося тільки ворони. Але ми її ніколи не бачили і не знаємо – яка вона з виду? Від кого ж нам тікати?

– Грайтеся собі спокійно, – ще лагідніше каже ворона,– якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте!

Зайчик і білочка підійшли ще ближче.

– А який знак? – питають вони.

– Ось так-от голосно вигукну…

Тут ворона роззявила дзьоба та щосили гукнула: Кра!!!

Коли це глядь – на галявині вже нема нікого, ні зайчика, ані білочки!.. Де ж вони поділися?

А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу й дременули в кущі!

Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються:

– Оце ж та сама ворона і є!..

А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть.