Петрик, Іванко та лісова пригода

Далеко у Карпатах, серед густих лісів, йшла стежиною парочка друзів. Один із них був Іванко — веселий, дотепний хлопець, а другий — Петрик, трохи боязкий, але дуже розумний. Вони часто ходили до лісу, шукаючи пригод і ягоди, які потім продавали на ярмарку.

Одного разу, коли сонце ховалося за верхівками дерев, хлопці побачили, як гілки в хащах затремтіли. Із кущів з’явився величезний Ведмідь, якого звали Бурко. Його коричнева шерсть сяяла в променях сонця, а очі блищали допитливістю, але й настороженістю.

— Петрику, дивись! Це ж справжній ведмідь! — закричав Іванко, притискаючи до себе кошик із ягодами.

— Тихіше! — прошепотів Петрик, тремтячи від страху. — Бурко почує нас!

Але було запізно. Бурко рикнув так гучно, що аж листя з дерев посипалося на землю.

Іванко, не думаючи довго, кинув кошик із ягодами й миттєво виліз на найближче дерево. Його худі ноги ледь трималися за гілку, але хлопець не звертав на це уваги.

— Петрику, рятуйся сам, як можеш! — крикнув Іванко зверху.

Петрик, побачивши, що Ведмідь вже зовсім близько, вирішив прикинутися мертвим. Він ліг на землю, затамувавши подих, і лежав, як камінь.

Бурко підійшов до Петрика, нахилився над ним і почав нюхати. Його великий мокрий ніс торкнувся хлопця. Петрик, хоч і дуже боявся, не рухався. Адже він знав, що ведмеді не їдять тих, хто виглядає мертвим.

Ведмідь довго нюхав Петрика, навіть легенько дихнув йому в вухо. А потім, наче задоволений, що цей хлопець уже неживий, повільно розвернувся й пішов назад у хащі.

Коли Ведмідь зник із виду, Іванко швидко зліз із дерева.

— Петрику, друже, ти цілий? — спитав він, трохи засоромлений. — А що це Бурко шепотів тобі на вухо?

Петрик підвівся, обтрусив пил із одягу й подивився на друга серйозним поглядом:

— Бурко сказав мені одну мудру річ. Не варто довіряти друзям, які залишають тебе в небезпеці.

Із того часу Петрик більше не ходив до лісу з Іванком. Адже справжній друг не тікає, коли потрібна допомога.