Перший сніг

Давно-давно жила в одній південній країні дівчинка, яка ніколи не бачила снігу. Звали її Аміната.

Якось гуляла Аміната зі своїм собакою по саду. І було їй дуже сумно.

– Чом ти сумуєш? – запитав її собака. Собаку звали Кунуллу.

– Мабуть, це тому, що я ніколи в житті не бачила снігу.

– Гав! Я теж.

– Мені так хочеться побачити сніг! – зітхнула Аміната.

– Гав! І мені, – сказав Кунуллу.

Цього вечора, коли Аміната і Кунуллу пішли спати, і в саду нікого не залишилося, квіти завели розмову.

– Ти чула, – сказала чайна троянда ліловим крокусам, – Аміната ніколи в житті не бачила снігу.

– Це ж треба! – закивали у відповідь крокуси.

– Така гарна дівчинка, – вставили своє слово й маргаритки. – Щовечора поливає нас із лійки.

– Треба щось зробити! – вирішили всі.

– Я знаю що! – сказав Південний Вітер, який теж гуляв цього вечора в саду. – Чекайте мене, я скоро повернуся!

І він полетів на північ. Далеко-далеко, через пустелі й гори, моря й рівнини, через ліси й замерзлі тундри на Північний полюс, де жив Північний Вітер. Ось куди прилетів Південний Вітер.

– Чого тобі тут треба? – здивувався Північний Вітер. – Забирайся краще, не то я тебе як спіймаю!

– А ти спочатку дожени мене! – весело крикнув Південний Вітер і полетів назад.

І Північний Вітер помчав за ним. Але Південний був легкий вітерець і летів швидше. Він поспішав додому на південь, і Північний Вітер ніяк не міг його наздогнати.

Він ніс із собою такий холод, таку холоднечу, що навіть хмари замерзли й зіщулилися, і замість дощу на землю посипався сніг. Білі снігові пластівці…

Вранці Аміната вийшла з собакою до саду і побачила, що все навколо біле-білісіньке.

– Дивись, Кунуллу, як гарно! Усе таке біле, м'яке й пухнасте. Напевно, це і є сніг?

– Гав! Сніг! – погодився Кунуллу.

А Південний Вітер після довгої прогулянки втомився і сховався в собачу будку відпочити.

Північному Вітру набридло його чекати, і він полетів назад до Північного полюсу.

А коли засяяло сонечко, сніг розтанув, і знову в саду цвіли квіти.