Осел, що хотів стати левом

У далекому лісі, де дерева шуміли від подиху вітру, жив собі Осел на ім’я Остап. Він був добрим, але дуже мріяв, щоб його поважали, як справжнього царя звірів. Одного дня, блукаючи лісом, Остап натрапив на лев’ячу шкуру, яку залишив мисливець.

— Оце так знахідка! — вигукнув він, роздивляючись її з усіх боків. — Якщо я одягну цю шкуру, всі будуть думати, що я Лев!

Остап натягнув шкуру на себе і підійшов до великої калюжі, щоб глянути на своє відображення. Він ледь не підстрибнув від радості: тепер він виглядав велично й грізно, як справжній цар звірів!

— Оце так! Тепер усі мене боятимуться! — промовив Осел і рушив у ліс.

Ховаючись у кущах, він чекав, коли хтось пройде повз. Незабаром дорогою бігла Білка Сніжка. Остап вискочив перед нею, і Білка, побачивши величезну постать у лев’ячій шкурі, зойкнула й миттю сховалася в дуплі.

— Спрацювало! — зрадів Осел.

Потім повз проходила Оленька, граційна сарна. Побачивши Остапа, вона тремтячи від страху кинулася навтьоки.

— Я справжній цар! — радів Осел, не вірячи своїм очам. — Всі мене бояться!

Аж ось наблизився Хитрун, старий і мудрий Лис. Побачивши нібито Лева, він теж відскочив убік, але враз почув знайоме:

— І-а-а-а-а! — голосно закричав Осел, не втримавшись від радості.

Лис зупинився, примружив очі і захихотів.

— Остапе, Остапе, — мовив Хитрун, підходячи ближче, — твоя шкура і справді схожа на лев’ячу, але голос тебе видав!

Осел спохмурнів. Він зрозумів, що зовнішній вигляд не робить його сильним і величним.

— Ех, а я так старався… — зітхнув він.

— Неважливо, як ти виглядаєш, — сказав Лис, — головне, ким ти є насправді. Краще будь собою, аніж намагайся здаватися кимось іншим.

Відтоді Остап більше не намагався когось обманювати, а почав цінувати себе таким, яким він є.

Кінець!