Оповідь про мандариновий сад і кмітливого парубка

Не в тридев'ятому царстві, а в тридвадцятому королівстві жив собі король. І була в нього донька — улюблена принцеса Ізольда.

Вродлива була, яких світ іще не бачив, та примхлива — страх! Горда, свавільна, норовиста. Щодня своїми забаганками доводила батька до нестями. То подавай їй суниці зі сметаною, а за хвилину вже вимагає гарбузової каші з молоком.

То забажає синю сукню з оборками, а щойно слуги принесуть її, принцеса вже вимагає червону, у горошок. То збереться каретою луками кататися, а поки коней запрягають, їй уже хочеться човником по річці поплавати.

І все це взимку, коли надворі кучугури снігу мало не до пояса!

А спробуй не виконати її забаганки — такий вереск і галас здіймався в палаці, що навіть ворони відлітали якнайдалі.

Любив король свою ненаглядну донечку, та мав одну потаємну мрію, у якій навіть самому собі боявся зізнатися: якнайшвидше видати Ізольду заміж. І бажано не в найближче королівство, а хоча б за два-три королівства від свого.

І ось одного дня принцеса помітила на власному носі три веснянки.

Ледь помітні! Король їх ані в окулярах, ані без окулярів розгледіти не зміг. Та донька здійняла такий ґвалт, ніби сталося найбільше лихо на світі.

Закричала, що тепер вона потвора, затупотіла ногами й наказала батькові негайно роздобути засіб від веснянок. Та не простий, а такий, щоб зробив її ще вродливішою.

Отака вже була нечемна принцеса!

Король аж спітнів від хвилювання й мерщій видав указ: хто принесе принцесі Ізольді засіб, від якого вона стане ще прекраснішою, той і візьме її за дружину.

Ізольда аж очі витріщила.

Як це — заміж?!

Та король тупнув ногою:

— Час, доню, час!

Оголосили той указ на міському майдані. Глашатаї вигукували його так голосно, що хіба глухий не почув.

Почув і парубок на ім'я Іван.

Приїхав він із маленького села сусіднього королівства, привіз на ярмарок цілий віз берестяних коробочок, кошиків та всіляких інших виробів. Усе власноруч зробив.

Та не лише з берестою вмів Іван вправлятися. За яку справу не брався — усе в нього до ладу виходило.

І собою був гарний, тож сільські дівчата на нього задивлялися. А найбільше — Марфуся.

Розпродав Іван усі свої вироби й пішов ярмарком шукати подарунок для Марфусі. Адже незабаром збирався до неї свататися.

Почув він королівський указ, усміхнувся й мовив:

— Навіщо мені якась принцеса? Мабуть, вона й ґудзика до сорочки пришити не вміє!

Та саме тієї миті побачив Ізольду.

Проїжджала вона повз нього в кареті й визирнула у віконце. Їхала до хрещеної матері скаржитися на батька.

Іван аж охнув, роззявив рота й схопився рукою за серце.

Такої красуні він зроду не бачив!

І хоч обличчя принцеси почервоніло від злості, вона здалася йому найвродливішою дівчиною у світі.

Майже цілу годину простояв парубок, наче зачарований, аж поки йому до роззявленого рота не залетіла муха.

Виплюнув Іван муху, тупнув ногою та й каже:

— Одружуся! Не бути мені Іваном, якщо не знайду того чарівного засобу!

Попрямував він до воза, біля якого чекав його односелець.

Іде й думає:

«Треба швидше додому. Запитаю в баби Степаниди про засіб для краси. Вона ж усе на світі знає!»

Сіли вони з односельцем на віз і рушили додому.

Та дорогою Іван пригадав вузенькі очиці баби Степаниди, її товстий ніс із бородавкою й засумнівався, чи знає вона бодай щось про красу.

Саме тоді їхній віз котився лісовою дорогою крізь густі хащі.

«А ось тут, напевно, живе Баба Яга, — подумав Іван. — До неї й треба звернутися. Вона вже точно все знає!»

Попрощався з односельцем, зіскочив із воза й подався в ліс.

Довго продирався крізь зарості, аж поки вийшов на галявину.

А там стоїть хатинка на курячих ніжках!

Постукав Іван у двері.

Вийшла на поріг Баба Яга.

Глянув парубок на неї, сплюнув із досади та й повернувся, щоб іти назад.

«Та звідки такому страховиську знати щось про красу?»

А Баба Яга гукає йому навздогін:

— Куди ж ти, добрий молодче? Невже мене злякався? Та не бійся! Це я тільки на вигляд така, а насправді — найдобріша бабуся на світі!

— Чого б це мені тебе боятися? — повернувся Іван. — Хотів був розпитати про одну важливу справу, та бачу, що ти навряд чи мені допоможеш.

— А ти заходь, чаю поп'ємо, усе розкажеш, — запросила Яга. — Хоч я й Баба Яга, а все-таки жінка, цікаво мені! Та й нудно старенькій самій у лісі.

«Гаразд, — подумав парубок. — Хоч трохи перепочину».

Сіли вони пити чай, і розповів Іван, що саме шукає.

— А навіщо тобі той засіб? — допитується Яга. — Ти ж і так гарний парубок!

Не встиг Іван відповісти, як вона сама здогадалася:

— А-а-а! Для нареченої стараєшся! Чула я про такий засіб. Є він на світі. Та допоможе лише тоді, коли тобі його віддадуть добровільно, від щирого серця подарують.

А от де саме шукати той дивовижний засіб, Баба Яга не знала.

Тож переночував у неї Іван, а вранці подався далі.

Довго він мандрував світом. Де тільки не бував, кого тільки не розпитував про засіб для краси!

— Якби я мала такий засіб, то стала б найвродливішою на світі й вийшла заміж за короля або королевича! — відповідали жінки.

— А я тоді одружився б із найпрекраснішою принцесою чи королевою! — казали чоловіки.

Один чоловік із великим носом і чорними очима навіть заявив:

— Я б тобі, любий, неодмінно продав той засіб. За чималі гроші!

І всміхнувся на всі тридцять два зуби.

Лише три старенькі розповіли Іванові дещо корисне.

Перша сказала, що засіб для краси — це блакитна мазь.

Друга запевняла, що то білий камінчик із цятками, який можна знайти в гірському струмку.

А третя стверджувала, що це маленьке зелене яблучко з дикої яблуні.

Зупинився Іван посеред дороги й замислився.

Куди тепер іти?

До міст, шукати в аптекарів блакитну мазь?

Чи в гори, пірнати в холодні струмки по білий камінчик?

А може, блукати лісами й трусити дикі яблуні?

Озирнувся парубок і побачив, що стоїть біля лугу, всіяного ромашками.

А посеред лугу — будиночок.

«Зайду-но ще сюди, запитаю», — вирішив Іван.

Підійшов до оселі, а на ґанку сидить маленька дівчинка й гладить кошеня.

— Куди прямуєш, добрий молодче? — запитала вона поважно, наче доросла.

Сів Іван на сходинку та й розповів дівчинці все.

Сам не знав чому, але відкрив їй усю душу.

Розповів, як покохав прекрасну принцесу, де вже шукав чарівний засіб і як стомився від довгих мандрів.

— Ти її дуже-дуже любиш? — запитала крихітка.

Парубок лише кивнув.

Тоді дівчинка побігла до хати й винесла невеличку блакитну скриньку.

— Ось, візьми, — простягнула вона Іванові. — Тут лежить саме той засіб для краси, який ти шукаєш.

Не встиг парубок узяти скриньку, як до будинку підійшли чоловік із маленьким хлопчиком на руках та жінка з букетом ромашок.

— Ось ти де, Машенько! — усміхнулася жінка й обійняла донечку.

Іван уже хотів схопити скриньку, яку дівчинка поставила на ґанок, та чимдуж тікати.

Але вчасно згадав слова Баби Яги: чарівний засіб подіє лише тоді, коли його подарують добровільно.

Тож залишився стояти біля порога.

«Ех, — думає, — мала б мені скриньку подарувала, а от батьки навряд чи погодяться. Їм самим, мабуть, потрібна. У жінки весь ніс у веснянках, а в чоловіка вуха стирчать. Ще, чого доброго, мене відлупцює, а дівчинку насварить!»

— Куди прямуєш, добрий молодче? — запитала жінка.

Іван розповів свою історію.

— Мамо! — радісно вигукнула Машенька. — Я вже винесла скриньку!

— Молодець, донечко, — сказав чоловік і простягнув скриньку Іванові.

Жінка усміхнулася й схвально кивнула.

— А-а-а вам хіба вона не потрібна? — від несподіванки затнувся парубок.

— Нам?! — здивувалася вся родина. — А навіщо?

І всі дружно засміялися.

Стільки щастя сяяло в їхніх очах, що Іван раптом зрозумів: цим людям не потрібні жодні чарівні засоби.

Вони й без того були щасливими.

Низько вклонився парубок і рушив далі.

Та чоловік гукнув йому навздогін:

— Стривай! До скриньки немає ключика. Але я знаю, де він. Висить на стіні в п'ятому підвалі королівського палацу, у якому двадцять вісім підвалів.

«Де ж мені шукати такий палац? — думав Іван, крокуючи дорогою. — Доведеться обійти всі королівства!»

І справді, пройшов він кілька королівств і всюди розпитував, скільки підвалів у королівському палаці.

В одному виявилося чотирнадцять.

У другому — вісім, зате величезних.

У третьому — двадцять.

А в одному палаці було аж сорок чотири підвали!

Та ніде не знайшлося саме двадцяти восьми.

«Піду до принцеси, — вирішив Іван. — Може, якось відкриємо ту скриньку. У неї, мабуть, чимало різних ключиків від скринь і скриньок. Раптом якийсь підійде?»

І повернувся парубок до королівства, де жила прекрасна Ізольда.

Дивиться — а перед палацом величезна черга!

То принцеса приймала всіх, хто приніс їй засоби для краси.

— Оце так черга! — охнув Іван і став у самий кінець.

Стоїть, хвилюється: а раптом принцеса стане ще вродливішою завдяки чиємусь засобу й дістанеться за дружину іншому?

А Ізольда тим часом приймала чергового претендента на її руку.

Виявилося, що на світі існує чимало засобів для краси.

Ось один принц подав їй біленький камінчик із цятками, знайдений у гірському струмку.

А що з ним робити — й сам не знає.

Принцеса потерла камінчик об долоню, переклала з руки в руку, провела ним по щоках, понюхала й навіть лизнула.

І весь час поглядала у велике дзеркало.

Та нічого не змінювалося!

— Забирай свій камінь! — розлютилася Ізольда й жбурнула його в принца.

І тут почалося неймовірне!

Принц став змінюватися просто на очах.

Його величезний ніс поменшав, зеленкуваті, тьмяні очі стали яскраво-синіми, а руде волосся перетворилося на золотаве.

— Віддай камінь! — заверещала принцеса.

Та камінчика вже ніде не було.

На підлозі залишилася лише маленька калюжка — він розтанув.

Ізольда почервоніла від люті й затупотіла ногами.

— Геть звідси! — закричала вона.

А принц побачив своє відображення в дзеркалі, самовдоволено всміхнувся, гордовито задер голову й вийшов.

Наступним до принцеси завітав шейх із теплих країв.

Він приніс маленьке зелене яблучко.

Та що з ним робити — теж не знав.

Ізольда відкусила шматочок.

Яблуко виявилося таким кислим, що вона аж скривилася, але все-таки проковтнула його й кинулася до дзеркала.

Нічого!

Принцеса нюхала яблуко, катала його по лобі, навіть наказала служниці жбурнути ним у себе.

І знову нічого!

Хіба що синець залишився.

Розлютилася Ізольда й викинула яблуко у вікно.

А під вікном саме стояв прив'язаний віслюк.

Яблуко влучило йому просто в лоба!

Віслюк від несподіванки гикнув і проковтнув плід.

Леле, що тут сталося!

Його ноги витягнулися, вуха поменшали, а все тіло почало змінюватися.

За хвилину на тому місці стояв уже не віслюк, а прекрасний кінь!

Та такий красень, що навіть у королівській стайні подібного не було.

Люди, які побачили це диво, загомоніли й загаласували.

— Мій! Це мій кінь! — закричав шейх, визирнувши у вікно, і миттю вибіг із палацу.

А принцеса аж позеленіла від досади.

Адже треба було лише з'їсти яблуко цілком!

Наступний королевич приніс їй блакитну мазь.

Ізольда відразу намастила нею веснянки на носі.

Мазь випарувалася, а веснянки залишилися.

— Що?! Що з нею робити?! — заверещала принцеса й намастила собі вуха.

Знову нічого не сталося.

— Та ви всі з мене знущаєтеся?! — закричала вона й гепнула баночкою з маззю по голові королевича.

Поки той кліпав очима від образи й намагався обтертися, з ним почали відбуватися дивовижні зміни.

Із гладкого низенького чоловічка він перетворився на високого стрункого красеня.

Поглянув у дзеркало, підкрутив розкішні вуса, які щойно виросли, і вийшов із палацу, навіть не озирнувшись на принцесу.

Ізольда була сама не своя від люті.

Тупотіла ногами й верещала:

— Геть!

Потім завітав царевич із маковим коржем.

Принцеса відкусила шматочок, а корж виявився таким солоним, наче його із самої солі спекли!

Скривилася Ізольда й кинула його на підлогу.

А царевича ще й штовхнула.

Той від несподіванки сів просто на корж.

Та коли підвівся, то вже був не кругловидим незграбою з косуватим оком, а справжнім красенем!

Побачив себе в дзеркалі, випростав плечі й гордо вийшов.

Так і тривало.

До принцеси заходили і вродливі, і звичайні, і кривенькі, і гладкі, і всілякі дивакуваті женихи.

А виходили з палацу всі як один писаними красенями.

Окрім шейха, який так зрадів своєму новому коневі, що обцілував його з усіх боків.

Кінь неабияк здивувався такій ніжності.

Шейх узяв його за вуздечку й повів додому, жодного разу навіть не згадавши про принцесу.

Нарешті черга дійшла до Івана.

Простягнув він Ізольді блакитну скриньку та й каже:

— Пробач, принцесо, але ключик від неї висить у п'ятому підвалі палацу, де є двадцять вісім підвалів. Шукав я той палац, та так і не знайшов. Накажи слугам розійтися в усі кінці світу — може, вони швидше відшукають ключик.

Принцеса Ізольда усміхнулася й звернулася до служниці:

— Піди до п'ятого підвалу та знайди ключик.

«То ось у чиєму палаці двадцять вісім підвалів!» — здивувався Іван.

А може, він навіть вигукнув це вголос.

Хтозна!

Адже весь цей час не міг відірвати погляду від принцеси.

Милувався нею.

І дивна річ: вона подобалася йому і сердитою, і пихатою, і насмішкуватою.

Невдовзі служниця принесла маленький ключик.

Ізольда відчинила скриньку.

А всередині лежала проста каблучка.

Принцеса схопила її, надягла на палець і відразу поглянула в дзеркало.

Нічого!

Вона приміряла каблучку на кожен палець, крутила її так і сяк.

Та жодних змін не відбувалося.

Надула Ізольда губи й уже замахнулася, щоб викинути каблучку у вікно.

Аж тут король, який саме підійшов, мовив:

— Стривай-но! Тут, здається, ще якийсь лист є.

Він дістав зі скриньки аркуш паперу.

Дочекався, поки в залі запанує тиша, адже всі женихи вже розійшлися, і підійшов до принцеси.

Ізольда вихопила листок із батькових рук і почала читати.

А там великими літерами було написано:

«Той, хто хоче стати найвродливішим, повинен надягти цю каблучку на безіменний палець правої руки й скупатися в мандариновому соку. Після цього слід кинути каблучку в річку. І доки каблучка не опиниться у воді, не можна дивитися в дзеркало».

— У мандариновому соку?! — вигукнула принцеса. — Що це взагалі за сік такий?

— Доведеться тобі його роздобути, — сказав король Іванові.

— Я неодмінно повернуся з мандариновим соком, — вклонився парубок і рушив у дорогу.

— І швидше, швидше! — долинув йому навздогін примхливий голос Ізольди.

Король підняв аркуш, який упав на підлогу, й промовив:

— Поглянь, доню, тут іще щось дрібненькими літерами написано. Прочитай, бо я ані в окулярах, ані без них нічого не розберу. Може, там щось важливе?

— Ой, татусю, ще бракувало мені очі напружувати! Усе важливе великими літерами пишуть!

Схопила Ізольда листок, поклала його разом із каблучкою до скриньки, замкнула її та віднесла до своєї спальні.

І стала чекати, коли Іван привезе мандариновий сік.

А Іван тим часом завітав до своєї знайомої — Баби Яги.

Розповів, що знайшов той самий чарівний засіб, про який вона говорила, та запитав, де можна роздобути мандариновий сік.

— Ой, та я тебе зараз пригощу! — пожвавішала старенька.

І дістала звідкілясь два помаранчеві плоди.

Узяв Іван один, понюхав.

«Яблуко? Ні, наче не яблуко...»

— Що це? — запитав.

— Мандарини, — усміхнулася Яга.

Почистила один мандарин і простягнула парубкові.

— Відчуваєш, скільки в ньому соку?

— Еге ж, — пробурмотів Іван, жуючи соковиту часточку. — Ох і смачні!

— От і вези принцесі мандарини, а сік уже в палаці вичавлюй. Бо якщо повезеш готовий сік, він може забродити. А раптом тоді чари не подіють? — порадила бабуся.

— Та-а-ак, — почухав Іван потилицю. — Скільки ж тих мандаринів потрібно, щоб принцеса могла в соку скупатися? Цілий віз?

— Бери два вози, щоб напевно вистачило, — відповіла Яга.

— Але де ж мені стільки взяти? Кажи, Ягусю, звідки в тебе мандарини? Може, вони на тій ялинці біля твоєї хатинки ростуть?

Баба Яга розсміялася.

— Є в мене один знайомий із Південного королівства. У нього цілі мандаринові гаї. Часом навідується до мене по пораду, де та як вигідніше продати врожай. Ось і пригощає.

— А скільки ж коштуватимуть два вози мандаринів? — захвилювався Іван, мацаючи порожні кишені свого старенького одягу.

Гроші, які він виручив за берестяні вироби, давно скінчилися.

— Бачу, що грошей у тебе немає, — сказала Яга. — Але якщо поставиш мені парканчик навколо хатинки, дам тобі чарівний свисток.

— А що то за свисток?

— Не простий! Як свиснеш у нього, усі мандарини вмить попадають із гілок і самі поскладаються в купи. Наймешся до мого знайомого на роботу за два вози мандаринів — і з таким свистком швиденько впораєшся!

Наступного дня Іван змайстрував навколо хатинки міцний паркан.

— От тепер хоч капуста виросте! — зраділа Яга. — А то зайці всю обгризають!

І віддала парубкові обіцяний свисток.

— А чому ж ти не подарувала його своєму знайомому, який мандарини вирощує? — усміхнувся Іван.

— Бо він не захотів мені парканчика поставити! — ображено підтиснула губи Баба Яга.

Показала парубкові стежку, якою до неї приходив знайомий, та наостанок нагадала:

— Дивись, не забудь домовитися, щоб тобі за роботу ще й коней із возами дали!

Пішов Іван стежкою.

Довго йшов, аж поки нарешті дістався до мандаринових гаїв.

Дивиться й дивується.

Дерева наче звичайні, а замість яблук на гілках висять яскраві помаранчеві кульки — мандарини.

Тут і господар саду з'явився.

— Чого тут розглядаєш? — гримнув він на Івана.

— Та ось прийшов до вас на роботу найматися, — відповів парубок.

Поговорили вони, домовилися і про роботу, і про платню.

Іван узявся зривати мандарини та складати їх у кошики.

Господар усміхнувся:

— Поспішай! Не впораєшся за три дні — найму інших робітників. Бо мандарини перестигнуть і зіпсуються!

А тоді пішов спати, адже вже настала ніч.

Іван дістав чарівний свисток.

Баба Яга наказала користуватися ним лише вночі.

Став парубок посеред саду та як свисне!

І сталося диво!

Мандарини почали самі падати з гілок і складатися в кошики.

Коли всі кошики наповнилися, плоди покотилися в рівненькі купи.

Цілу ніч Іван ходив мандариновими гаями й посвистував у чарівний свисток.

Було, звісно, темнувато, та на щастя, зійшов місяць і освітив йому дорогу.

До ранку весь урожай уже лежав акуратними купами.

Вийшов господар у сад, а Іван саме запрягає коней у вози.

Мандарини й у вози самі поскладалися!

Побачив господар таке диво й мало не впав від здивування.

— Та як же це?! — сплеснув руками. — Га?!

— Усе готово, господарю! — весело відповів Іван. — Я вже й додому збираюся!

І повів свої вози.

Вони давно зникли за обрієм, а господар усе бігав навколо мандаринових куп, ляскав себе по колінах і примовляв:

— Та як же так?! Га?!

Привіз Іван мандарини до палацу принцеси.

— А де сік?! — одразу закричала Ізольда.

Парубок усміхнувся, набрав повний кошик мандаринів і подав королю з донькою.

— Пригощайтеся! А мені покличте вашого винороба. Ми з ним швиденько сік приготуємо.

Винороб відразу збагнув, як найкраще вичавити сік із мандаринів.

Ба більше, він так захопився незвичайними плодами, що вирішив спробувати зробити з них вино.

Усе розпитував Івана, де можна роздобути ще мандаринів.

А король із донькою тим часом з'їли цілий кошик.

Дуже вже їм сподобалися солодкі й соковиті плоди!

Нарешті цілу ванну наповнили мандариновим соком.

Принцеса Ізольда надягла каблучку на безіменний палець правої руки й залізла у ванну.

Купалася довго, хоч сік трохи пощипував шкіру.

Навіть із головою в нього пірнала!

Нарешті вийшла з ванни.

Служниці витерли її та допомогли вдягнутися.

Принцеса вже хотіла кинутися до дзеркала, та вчасно пригадала: спочатку потрібно викинути каблучку в річку.

Вийшла на балкон і кинула її у воду.

А річечка саме біля палацу протікала.

Після цього Ізольда прийшла до короля й лагідним, ніжним голосом запитала:

— Татусю, а де Іван? Треба подякувати йому за все, що він зробив, і за мандарини. Вони такі смачні!

— Доню... — тільки й зміг вимовити приголомшений король.

Він уже й не пам'ятав, коли востаннє чув від неї такі лагідні слова.

Дивиться на доньку — а вона й справді стала ще вродливішою!

Риси обличчя пом'якшали, на вустах сяє усмішка, на щоках з'явилися милі ямочки, а очі світяться ніжністю.

— Доню, ти вже дивилася в дзеркало? — запитав король. — Ти стала напрочуд гарною! Найвродливішою у світі!

Від радості в нього навіть сльози на очах виступили.

— Ой, як же я вдячна Іванові! — вигукнула Ізольда й поглянула в дзеркало. — Звісно, я красуня!

А своїх веснянок навіть не помітила.

Хоч вони так і залишилися на носі!

Засміялася принцеса та й питає батька:

— Татусю, а коли ж весілля?

Король знову здивувався.

— То ти згодна вийти заміж? За кого?

— За Івана, звісно! — усміхнулася Ізольда. — Він же виконав твоє завдання. Та й подобається він мені.

— Подобається?! — перепитав приголомшений король.

Адже раніше його доньці ніхто ніколи не подобався!

Звелів король покликати нареченого.

Благословив Ізольду та Івана й того ж дня справив їм весілля.

І стали вони жити-поживати в королівському палаці, добра наживати.

А король був безмежно щасливий, що донька вийшла заміж не за два королівства від нього, а залишилася зовсім поруч.

Винороб таки привіз іще кілька возів мандаринів.

Збирав їх за допомогою чарівного свистка, який подарував йому Іван.

І виготовив смачне, солодке мандаринове вино.

А Баба Яга хитрощами виманила у свого знайомого два вози мандаринів.

Вичавила з них сік і скупалася в ньому.

І такою гарненькою стала, коли змила із себе багаторічний бруд, що й не впізнати!

Коли знайомий знову прийшов до неї по пораду, побачив помолоділу й погарнішалу Ягу та відразу запропонував їй вийти за нього заміж.

Спочатку Яга не погоджувалася.

Пригадала йому той парканчик, який він колись відмовився поставити.

Та згодом пробачила.

Тепер вони разом торгують мандаринами.

А хатинку на курячих ніжках здають в оренду Лісовикові.

І за Марфусю не хвилюйтеся.

Поки Іван мандрував світом, вона покохала сусіда Федора й вийшла за нього заміж.

А їхнім трійнятам уже виповнилося по два роки!

От тільки річечка біля королівського палацу раптом стала холодною та норовливою.

Щойно чарівна каблучка впала у воду, як річка змінилася.

Раніше вона була тихою та мілкою, і люди легко переходили її вбрід.

А тепер стала стрімкою й бурхливою.

Вода з гуркотом мчала по камінню, яке піднялося з дна.

Перейти таку річку вже було неможливо — течія збивала з ніг.

Та король наказав збудувати через неї міцний міст, тож норовлива вода нікому не заважала.

А принцеса Ізольда одного разу все-таки дочитала листа з чарівної скриньки.

Прочитала й ті самі дрібненькі літери, на які раніше не захотіла звернути уваги.

А там було написано:

«Той, хто прагне стати по-справжньому прекрасним, мусить віддати за красу всю свою гординю, злість, свавілля та примхливість.

Адже за все доводиться платити».

Ось така дивовижна історія сталася в далекому королівстві.

І відтоді кожен, хто чув цю оповідь, знав: справжня краса живе не в чарівних мазях, камінчиках чи каблучках, а в доброму серці, щирій усмішці та вмінні любити.