Незвичайні пригоди хороброї мурашки Оми

Це казка про маленьку мурашку, яка була надзвичайно допитливою. Їй не давав спокою один загадковий здогад: чи завжди наша Земля була такою, якою ми бачимо її сьогодні?

Ця історія розповідає про те, що допитливість не завжди йде на користь, а іноді може бути навіть небезпечною. А ще — про те, як маленька мурашка отримала нагоду здійснити своє заповітне бажання й зрозуміти, наскільки важливо цінувати час і місце, у яких живеш.

Ця історія почалася дуже давно.

Багато хто, переповідаючи її, навіть не вірить: невже таке могло трапитися в нашому лісі, та ще й зі звичайною мурашкою?

Сьогодні ми познайомимося з незвичайною мурашкою на ім'я Ома.

На вигляд вона нічим не відрізнялася від своїх братів і сестер, але була страшенно допитливою й завжди про все розпитувала.

Дивлячись на небо, Ома цікавилася:

— А чому зорі так яскраво сяють? Чому вони не падають? Може, їх хтось приклеїв? А чому Місяць круглий?

Запитань у нашої Оми було безліч.

У відповідь над нею зазвичай жартували:

— Авжеж! Поки ми спимо, хтось приклеює зорі надзвичайно міцним клеєм. А Місяць — це просто кружечок, вирізаний із картону. Його теж хтось приклеїв. І взагалі, поки ми міцно спимо, хтось міняє Місяць на Сонце, а Сонце — на Місяць!

Усі довкола сміялися й веселилися.

А от маленька Ома засмучувалася, бо розуміла: справжні відповіді існують, просто вони десь дуже далеко й приховані від неї.

Адже хтось неодмінно має їх знати!

Ома щодня ставила собі нові запитання, але й про свої обов'язки не забувала.

Вона жила у величезній мурашиній родині, де всі звикли працювати. Кожен мав власну справу й відповідав за певну роботу.

Одні носили воду, інші прокладали дороги, хтось будував мости, хтось прибирав сміття, а дехто вирушав у далекі походи лісом.

Роботи вистачало всім.

Ома була ще зовсім маленькою. Далеко в ліс їй ходити не дозволяли, а важкої роботи поки що не доручали, бо вважали, що вона замала.

Зате їй довіряли простіші справи: за чимось наглянути, щось віднести, потримати або допомогти слабшим чи стареньким мурахам.

І з цим Ома цілком могла впоратися.

Одного дня батьки відправили Ому допомагати дуже старенькому мурашиному дідусеві на ім'я Тео.

Ома страшенно розсердилася:

— Ну чому саме сьогодні? Чому я маю допомагати старенькому дідусеві? У мене ж стільки сил! Я хочу вирушити в похід, хочу будувати мости! Мені хочеться робити щось велике, дізнаватися більше про світ довкола!

Мурашка так розгнівалася, що навіть замовкла від образи.

Чому їй так не щастить? Чому вона ще така маленька? Чому досі не виросла?

Батьки суворо поглянули на неї й сказали:

— Омо, допомагати старшим — твій обов'язок. Це дуже важлива справа, і для багатьох така допомога — справжня честь.

Тато підморгнув і додав:

— Омо, повір, ти не пошкодуєш. От коли я був маленьким... Уяви тільки, скільки років нашому дідусеві й скільки всього він знає! Гадаю, коли повернешся, то станеш зовсім іншою мурашкою!

Ома розуміла, що тато просто намагається її підбадьорити.

Та вона навіть не здогадувалася, що після зустрічі з дідусем Тео її життя справді дуже зміниться.

Неквапливо Ома зібрала свій наплічник, поклала туди цукерки, іграшки, записник та олівці.

Вона була певна, що в дідуся Тео буде страшенно нудно. Найімовірніше, доведеться цілий день нудитися, займаючись своїми справами та допомагаючи по господарству.

Тішило лише одне: дорога до дідусевого будиночка пролягала лісовою стежиною через невеличкий гай неподалік.

Ома зраділа можливості прогулятися на самоті.

Ідучи стежиною, вона звернула увагу на те, яка висока довкола трава, а дерева — ще вищі.

Над деревами літали птахи. Ще вище пролітали літаки, а над усім простягалося безкрає блакитне небо з пухнастими хмарами, якими лагідно світило сонце.

«Цікаво, а чи завжди все було саме так? — міркувала Ома. — Ось я зараз іду цією стежиною... А чи ходив тут хтось до мене? І взагалі, мій прапрапрапрадідусь був таким самим, як я, чи зовсім іншим?»

Ому цікавило геть усе.

Чому трава зелена? Чому птахи оселяються саме в дуплах? Чому дорогою їй зустрівся кріт, який живе лише під землею?

І тут вона почала уявляти:

«А що, якби все було навпаки? Небо стало б червоним, а хмари літали б нижче дерев. Тоді на них можна було б кататися, немов на справжньому транспорті! Кроти жили б не під землею, а в дуплах. А мурахам не доводилося б так багато працювати...»

Розмірковуючи, вигадуючи й фантазуючи, наша маленька Ома навіть не помітила, як опинилася біля дідусевого порога.

Вона вже збиралася постукати, аж раптом двері відчинилися самі собою.

Ома аж очі витріщила від подиву.

«Дивина якась! Як це двері могли відчинитися самі?»

Хоча Ома була дуже допитливою, іноді зухвалою й навіть полюбляла бешкетувати, вона добре знала, що зі старшими потрібно розмовляти шанобливо.

Тому, переступивши поріг, голосно привіталася:

— Добридень, дідусю Тео!

Та у відповідь запанувала тиша.

Ома подумала, що дідусь уже старенький і, мабуть, погано чує, тому гукнула ще раз:

— Добридень, дідусю! Дідусю Тео! Я прийшла вам допомогти! Де ви?

Звідкись іздалеку долинув голос:

— А-а, це ти, Омо? Заходь, заходь, онученько, не соромся!

Ома зайшла до будинку й побачила кімнату, яка, мабуть, була вітальнею.

Потім пройшла до іншої кімнати. Там стояли ліжко, тумбочка й дзеркало. Напевно, це була спальня.

Далі виявилася ще одна кімната.

Увесь будинок здався Омі справжнім лабіринтом.

«Дивно, — подумала вона. — Навіщо одному дідусеві стільки кімнат?»

Пройшовши трохи далі, Ома опинилася у величезній бібліотеці.

Вона була вражена.

Скільки ж тут книжок!

Вони відрізнялися кольором, формою та товщиною.

Деякі були зовсім тоненькі — навіть тонші за саму Ому. А траплялися й такі велетенські, що, аби підняти одну, знадобилася б сила десятьох мурах!

Ома й не здогадувалася, що книжки бувають такими різними.

Удома вона теж мала книжечки, але їх було зовсім небагато. Усі вони були дитячими, схожими одна на одну й, на думку Оми, доволі нудними.

Мурашка так захопилася розгляданням книжок, що не почула, як хтось підійшов ззаду.

Аж раптом пролунав голос.

Ома від несподіванки підстрибнула й вигукнула:

— Ой! Ви мене налякали! Я зовсім не чекала!

Дідусь усміхнувся:

— Як це не чекала? Ти ж у мене вдома й прийшла саме до мене. Отже, я й маю тут бути! Ну нічого, нічого. Проходь, зараз ми з тобою поп'ємо чаю.

Хоча Ому страшенно зацікавила бібліотека, від чашечки чаю вона не відмовилася.

Вона й гадки не мала, що в дідуся знайдеться якесь частування.

Тому дуже здивувалася, коли на столі з'явилися найрізноманітніші солодощі — саме ті, які Ома найбільше любила.

Мурашка сіла до столу, ласувала смаколиками, пила чай і почувалася водночас здивованою та задоволеною.

Після чаювання Ома запропонувала дідусеві свою допомогу:

— Дідусю, чай був дуже смачний! Щиро вам дякую! Але мене відправили до вас допомагати. Розкажіть, будь ласка, що потрібно зробити? Чим я можу вам допомогти? А потім повернуся додому.

Дідусь насупив брови, поглянув на Ому й подумав:

«Яка незвичайна мурашка! Така допитлива! І єдина, хто по-справжньому зацікавився моїми книжками».

А вголос промовив:

— Ну що ж, Омо, сьогодні ми з тобою впорядковуватимемо мою бібліотеку. Треба перебрати всі книжки, витерти пил і розставити їх за кольорами.

Ома замислилася:

«Яка нудна робота!»

Та вибору не було, тому вона відповіла:

— Ходімо, дідусю. Звісно, я вам допоможу.

Коли вони зайшли до бібліотеки, дідусь розповів, що вже давно шукає одну книжку, але ніяк не може її знайти.

Через поважний вік він уже й не пам'ятав, куди вона поділася: чи то комусь віддав, чи то сам кудись заховав.

А книжка була дуже незвичайна.

— А який вона має вигляд? — запитала Ома.

— Вона коричнева, досить велика — навіть більша за цю кімнату. Краї в неї золотаві, палітурка дуже-дуже стара, та й сторінки вже давні. Поводитися з нею потрібно надзвичайно обережно.

У голові Оми промайнула думка:

«Як книжка може бути більшою за кімнату? Це ж неможливо!»

Дідусь розсміявся:

— Я знаю, про що ти зараз думаєш. Міркуєш, як така велика книжка може поміститися в кімнаті? Але ж я відразу сказав: вона зовсім незвичайна!

Узявши драбину, Ома полізла до верхніх полиць.

Разом із дідусем вони переставляли книжки, перекладали їх, витирали пил, розкладали за розмірами й кольорами.

Деякі книжки були вже зовсім старезні. Їхні сторінки розсипалися, тому такі довелося відкласти.

Ома довго міркувала, якою ж має бути книжка, що перевершує розмірами цілу кімнату.

І раптом на найвищій полиці вона помітила маленьку книжечку.

Зовсім крихітну — вона легко вміщалася в її лапках.

Ома радісно закричала:

— Дідусю Тео! Дідусю! Я знайшла книжку! Але це точно не та, про яку ви розповідали. Вона дуже-дуже маленька!

— Ану, Омо, неси її швидше сюди! Подивимося, що це за книжка, — відповів дідусь.

Мурашка хутко спустилася й простягнула йому знахідку.

Той вигукнув:

— Нарешті! Нарешті я тебе знайшов! Як же довго я тебе шукав! І як ти опинилася аж нагорі?

Ома зовсім не розуміла, чому дідусь так радіє.

— Дідусю, ви, мабуть, щось переплутали. Це не може бути та книжка, про яку ви говорили! Ваша книжка величезна. Я навіть боюся уявити її розміри, якщо вона більша за кімнату. А ця — зовсім маленька, припала пилом і на вигляд нічим не примітна.

Дідусь Тео усміхнувся:

— Не завжди речі є такими, якими здаються на перший погляд. Іноді наше сприйняття спотворює дійсність: ми дивимося на щось одне, а уявляємо зовсім інше.

Тепер Ома вже остаточно заплуталася.

У її голові промайнула думка:

«Мабуть, дідусь просто старенький, перегрівся на сонечку й тепер хоче побалакати».

Але дідусь Тео сказав:

— Сьогодні на тебе чекає незвичайна пригода, яку ти запам'ятаєш надовго. А тепер хутчіш принеси дзеркало з підвалу.

— Яке дзеркало? Який підвал? Я бачила лише три кімнати, і тут усе відчинено...

— Ех ти, дурненька! Бачиш килим на підлозі? Ану підніми його!

Ома скрутила килим у рулон і побачила в підлозі маленький гачок.

Під ним ховалися дверцята.

Мурашка неабияк здивувалася.

Навіщо двері в підлозі, а не в стіні?

Тепер вона вже зовсім нічого не розуміла.

Величезна бібліотека, маленька книжечка, яка чомусь мала бути більшою за кімнату, а тепер ще й двері в підлозі!

Ома подумала, що, мабуть, сама перегрілася на сонечку або досі блукає у своїх фантазіях.

Дідусь засміявся:

— Не стій, тягни за гачок!

Ома потягнула, і перед нею відкрилися довгі сходи, що вели кудись униз.

— Але ж там темно! — занепокоїлася мурашка.

— Ну що ж, спускаймося. І нехай починаються дива!

Разом Ома й дідусь Тео почали спускатися сходами.

Щойно їхні лапки торкнулися сходинок, попереду засяяло яскраве світло.

Спускатися довелося недовго.

Унизу вони побачили величезне дзеркало — мабуть, утричі або навіть учетверо вище за саму Ому.

І тут мурашка почала дещо здогадуватися.

— Ну що, моя люба, беремо нашу книжку, ставимо її на підставку й повертаємо до дзеркала, — сказав дідусь.

Тієї ж миті дзеркало засяяло.

Усі сторінки маленької книжечки відбилися в ньому — величезні, чіткі та яскраві.

Тепер Ома зрозуміла, чому дідусь казав, що книжка така велика.

Але найдивовижнішим було зовсім не це.

У дзеркалі вона побачила не просто слова, а справжнісінькі чарівні заклинання!

— Дідусю Тео, що це за книжка? Розкажіть, будь ласка! Я вже трохи вмію читати й розумію, що тут написані якісь заклинання!

Дідусь знову голосно розсміявся:

— Так, це заклинання. Але вони дуже незвичайні. Не думаю, що нам варто їх читати.

— Дідусю, ну розкажіть! Я нікому у світі, нізащо, навіть під найстрашнішими тортурами, не розповім! — благала Ома.

Дідусь сміявся дедалі голосніше, а потім промовив:

— Сідай, Омо. Насправді ці заклинання вигадав мій прапрадідусь. Він був таким самим допитливим, любив читати, любив природу й друзів. Саме він створив цю книжку.

Вона справді чарівна, і поводитися з нею потрібно дуже обережно.

Заклинання, записані в ній, мають різну силу й можуть здійснювати бажання. Але слід бути обачним. Адже коли ми отримуємо те, чого прагнемо, не замислившись, чи справді воно нам потрібне, це може обернутися лихом.

— Виходить, якщо прочитати ці заклинання, можна отримати те, чого дуже бажаєш, але водночас і постраждати?

— Саме так. Тому надзвичайно важливо добре подумати, чого ти хочеш, щоб від здійснення бажання було добре не лише тобі, а й усім довкола.

— А є тут не такі страшні заклинання? Наприклад, для подорожей у часі?

— Є. Можна потрапити в майбутнє або минуле.

— Тобто я зараз сиджу тут із вами, а вже за мить можу опинитися в іншому часі?

— Не зовсім. Ти можеш перенестися в завтрашній або вчорашній день. Можеш потрапити в минуле літо. Або опинитися в часах, коли твої батьки були маленькими. Для такого бажання майже немає меж.

Ома замислилася.

А потім, набравшись сміливості, запитала:

— Дідусю Тео, а чи можу я потрапити в ті часи, коли природа була іншою, коли Земля була зовсім не такою, як тепер, небо мало інший вигляд і все довкола відрізнялося від нашого світу?

— Звичайно, можеш. Але за цим криється велика небезпека.

— Яка небезпека? Якщо я туди потраплю, то зможу повернутися назад?

— Річ у тім, що в нашому теперішньому часі тобі все знайоме. Ти спокійно тут живеш. Але коли потрапиш в інший час — у майбутнє чи минуле, — ти не знатимеш, із чим можеш зіткнутися. А це буває дуже небезпечно.

— Дідусю, я готова! Я хочу потрапити в минуле! Мені страшенно цікаво, якою колись була природа, хто жив на Землі. Я так хочу побачити той світ і познайомитися з ним!

Дідусь Тео поглянув на неї серйозно, навіть трохи суворо:

— Я можу здійснити твоє бажання, але є кілька умов.

По-перше, ніколи й нікому не розповідай про свою подорож. Тобі все одно ніхто не повірить.

По-друге, ти маєш бути готовою до небезпек і розуміти, що долати їх доведеться самотужки. Ніхто не прийде тобі на допомогу.

І по-третє, а це найважливіше: якщо ти не опинишся в потрібному місці в потрібний час, то можеш залишитися там назавжди.

Ома трохи злякалася.

Правила були дуже серйозні, а вона не любила, коли все так суворо.

Та допитливість не давала їй спокою. Вона так прагнула побачити щось нове, можливо, зустріти незнайомих друзів і зробити дивовижні відкриття, що була готова вирушити назустріч невідомому.

Ще ніколи раніше Ома не почувалася такою дорослою.

Адже тепер вона мала самостійно ухвалити важливе й відповідальне рішення.

— Дідусю Тео, я готова. Я приймаю всі ваші умови й обіцяю повернутися додому, — твердо промовила Ома.

Над книжкою, над дзеркалом і над самою маленькою мурашкою запанувала тиша.

Саме тієї миті хоробра, смілива й неймовірно допитлива Ома зробила свій перший крок назустріч великій пригоді.

Пригоди мурашки Оми тривають...