Мурашка і пшенична зернина

Після жнив залишилася на полі пшенична зернина. З нетерпінням чекала вона дощу, щоб заритися в сиру землю до настання холодів.

Мимо пробігала мурашка й помітила зернину. Зраділа знахідці, узяла на спину важку ношу й повільно поповзла до мурашника, щоб до вечора встигнути додому.

– Навіщо ти надриваєшся, покинь мене тут, – попросила пшенична зернина.

– Якщо я тебе покину, – відповіла мурашка, важко дихаючи, – ми залишимося на зиму без їжі. Нас багато, і кожен повинен працювати, щоб збільшити запаси в мурашнику.

Тоді зернина подумала і сказала:

– Я розумію твої турботи. Але зрозумій і ти мене. Послухай мене уважно, розумна мурашко!

Задоволена тим, що можна трішки перепочити, мурашка скинула із спини тяжку ношу.

– Так знай же, – сказала зернина, – у мені таїться велика життєдайна сила. Моє призначення – народжувати нове життя. Давай укладемо з тобою угоду.

– Яку угоду?

– А ось яку. Якщо ти не потягнеш мене в мурашник і залишиш на рідному полі, – пояснила зернина, – то рівно через рік одержиш сто пшеничних зернин.

Здивована мурашка недовірливо похитала головою.

– Вір мені, дорога мурашко, я кажу правду. Якщо ти зараз відмовишся від мене і зачекаєш, то потім я сторицею нагороджу твоє терпіння і твій мурашник не постраждає.

Мурашка задумалася:

– Сто зернин замість однієї! Таке чудо буває тіль: в казках. А як ти це зробиш? – запитала вона.

– Повір мені, – відповіла зернина, – це велика таємниця життя. А зараз вирий невеличку ямку, закопай мене, а влітку повертайся сюди.

У домовлений час мурашка прийшла на поле. Пшенична зернина дотримала своєї обіцянки.