Ми всі різні

Кікімора сумувала. Її більше не тішили ні рідне болото, ні домашній улюбленець — жабеня Квак. А сни й поготів навіювали смуток.

Уже другий тиждень поспіль їй снилася дорога, що губилася в темряві. Вона шукала вихід, та знайти його не могла. Дивні голоси тихо шепотіли:

— Ти сама...

А потім трохи голосніше:

— Ти нікому не потрібна...

Чорні сльози залишали тоненькі смужки на її зеленому личку.

— Чого це ти сумуєш, подруго? — уважно подивилася на Кікімору Баба Яга.

— Сумно... — тихо зітхнула та.

— Давно?

— Та ні... Лише сьогодні... — невпевнено відповіла Кікімора.

Та Бабу Ягу було непросто обдурити. Вона відразу зрозуміла: подругу потрібно рятувати.

— Ану ходімо зі мною!

Вони рушили крізь легкий туман, міцно тримаючись за руки. Кікімора кілька разів намагалася тихенько повернутися додому, але Баба Яга не відпускала її своєю кістлявою рукою.

— Тобі потрібно трохи змінитися! Новий одяг і краплинка впевненості — ось що зараз тобі необхідно!

Після довгих примірок Кікімора ледь упізнала себе у дзеркалі. Баба Яга підібрала для неї кілька чудових образів.

— Хтозна, кого зустрінеш у лісі, — усміхнулася вона.

Кікімора сумно опустила очі.

— Та кому я потрібна...

— Насамперед — собі. І Квакові, — лагідно відповіла Баба Яга.

Кікімора ще раз подивилася на своє відображення й несподівано усміхнулася.

А й справді! Вона ж зовсім незвичайна! Її волосся — найзеленіше у всьому лісі, а юшка з твані — справжній кулінарний шедевр.

Довга сукня й гарний капелюшок більше не здавалися дивними чи недоречними.

Уперше за довгий час Кікімора відчула себе щасливою. Вона прийняла себе такою, якою була, — єдиною, неповторною й особливою.