Маша і Ведмідь

Жили собі дід і баба. У них була внучка Маша. Зібралися раз дівчатка в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою й Машу. — Дідусю, бабусю,— каже Маша,— пустіть мене в ліс з подружками! Дід і баба кажуть: — Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся. Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша — деревце за деревце, кущик за кущик — і відійшла геть-геть од подруг. Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються. Ходила, ходила Маша лісом — зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться — стоїть хатинка. Постукала Маша в двері — не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися. Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..» А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було. Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів. — Ага,— каже,— тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш. Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині. Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає — нікуди без нього з хати не виходити. — А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з’їм! Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти — не знає, спитати немає в кого… Думала вона, думала і придумала. Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже: — Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу. — Ні,— каже ведмідь,— ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу. А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-пре-великий короб і каже ведмедеві: Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не одкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму. — Гаразд,— відповідає ведмідь,— давай короб! Маша каже: — Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик! Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила. Повернувся ведмідь, бачить — короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село. Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається. Ішов-ішов, втомився й каже: — Сяду на пеньок, З’їм пиріжок! А Маша з короба: — Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні! — Диви, яка окаста,— каже ведмідь,— все бачить! Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже: — Сяду на пеньок, З’їм пиріжок! А Маша з короба знову: — Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні! Здивувався ведмідь: — От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить! Підвівся і пішов скоріше. Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота: — Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс. А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають. Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс. Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться — короб стоїть. — Що тут в коробі? — питає бабуня. А дідусь підняв кришку, дивиться — і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька. Зраділи дідусь та бабуня. Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.