Люблю аж до Місяця: Історія Зайченятка та Зайчихи

Маленьке Зайченятко, яке готувалося до сну, міцно трималося за довгі вуха своєї мами Зайчихи.

Воно хотіло бути впевненим, що Зайчиха слухає.

Здогадайся, як я тебе люблю, сказало воно.

Ой, я не думаю, що я зможу здогадатися, сказала Зайчиха.

Ось так, сказало Зайченятко, розтягнувши руки так широко, як могло.

Зайчиха мала ще довші руки. А я люблю тебе ось так, сказала вона.

Гм, це багато, подумало Зайченятко. Я люблю тебе так високо, як я можу дістати. сказало Зайченятко.

Я люблю тебе так високо, як я можу дістати, сказала Зайчиха.

Це досить високо, подумало Зайченятко. Я б хотів мати такі руки. Тоді Зайченятко мало гарну ідею. Воно перевернулося догори ногами і дісталося до стовбура дерева своїми лапками. Я люблю тебе аж до моїх пальчиків! сказало воно.

А я люблю тебе аж до твоїх пальчиків, сказала Зайчиха, підкинувши його над своєю головою.

А я люблю тебе так високо, як я можу стрибати, посміхнулася Зайчиха – і вона стрибнула так високо, що її вуха торкнулися гілок над нею.

Це добре стрибати, подумало Зайченятко. Я б хотів стрибати так само. Я люблю тебе аж до кінця дороги, де річка, закричало Зайченятко.

Я люблю тебе через річку і через гори, сказала Зайчиха.

Це дуже далеко, подумало Зайченятко. Воно було майже занадто сонне, щоб думати ще. Тоді воно подивилося за терновий кущ, у велику темну ніч. Ніщо не може бути далі, ніж небо. Я люблю тебе аж до місяця, сказало воно і закрило очі.

Ой, це далеко, сказала Зайчиха. Це дуже, дуже далеко. Зайчиха улаштувала Зайченятко у його ліжечку з листя. Вона нахилилася і поцілувала його на добраніч.

Потім вона лягла поруч і прошепотіла з посмішкою: Я люблю тебе аж до місяця І назад.

Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець!