Корінці та вершки

От колись ведмідь угледів,Корінці та вершки як у полі оре дід, і схотілося ведмедю поживитися як слід.

До старого він підходить, каже: Нумо вдвох робить, а усе, що в полі вродить, будем нарівно ділить.

А коли немає згоди – бережись, бо відплачу:

нароблю тобі я шкоди й поле все потолочу! Як тут станеш відмовляти?

Дуже лютий той ведмідь; може й плуга поламати, може й воликів побить.

Та дідусь був хитрий зроду і на вигадки мастак.

Він ведмедю каже: Згода!

Ми ділитись будем так:

Хай мені – саме коріння, а тобі – самі вершки! Ну, а сам узяв насіння та й посіяв буряки.

От і проріст зеленіє.

Дід і поле, й полива.

А ведмідь ніяк не вміє, знай лежить, відпочива.

Проминуло красне літо, підійшов роботі край.

Наступає час ділити вже достиглий урожай.

Дід повнісіньке підпілля буряків понакладав.

А всю гичку та бадилля клишоногому віддав.

От лежить ведмідь сердитий та у лігві лапу ссе.

– Почекай, на друге літо поквитаюся за все!

Вже й весна ведмедя будить, от він знову пристає:

– Хай твої вершечки будуть, а коріння все моє!

Ну, а діду все єдино, він погоджується вмить:

недаремно ж він – людина, а ведмідь – таки ведмідь!

Посіяв дід пшеницю, посміхаючись під вус.

Знов ведмідь одно – ліниться, а працює сам дідусь.

Пролетіло красне літо, і жнивам приходить край.

Узялися знов ділити дід з ведмедем урожай.

В діда збіжжя у коморах – і на хліб, і на млинці.

А ведмідь, за договором, забирає корінці!

Як розсердивсь клишоногий, та й поплентався у ліс.

Йде по лісі без дороги й буркотить собі під ніс:

– От іще лиха година!

Я ж не знав заздалегідь, що людина – це людина, а ведмідь – таки ведмідь!