Кому ж іти по дрова

Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже дорослі юнаки, високі, ставні, славні, красиві. А третій – підліток Юрко – маленький, тоненький, мов очеретина.

Було це взимку. Впав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати говорить – немовби сама до себе, але щоб і сини чули:

– Холодно, діти. А дров немає... Кому ж за дровами йти?

Мовчать старші сини, нахилили голови, дивляться в землю і піч колупають.

– Я піду за дровами, мамо, – сказав найменший син.

– А морозу ж ти не боїшся? – питає мати й на старших синів поглядає.

– Ні, не боюсь, – відповідає син і одягається.

– Ну, що ж, іди, Юрку, – сказала мати, важко зітхнула й поцілувала сина.

Пішов Юрко. І враз стало в хаті так тихо, немов усе живе, що є в світі, прислухалося й думало: що ж воно буде? І вітер надворі затих. Два старші сини підвели голови, подивилися на матір і сказали:

– Ми теж підемо в ліс, мамо.

– Ідіть, сини, – прошепотіла мати й заплакала від радості.