Хай я буду вашою, бабусю

На краю села живе старенька бабуся Марина.

– У неї немає нікого-нікогісінько,– часто говорить матуся маленькій Марійці.

Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір'я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї. Марійку.

Марійка біжить до бабусі, вітається:

– Доброго дня, бабусю.

– Доброго здоров'я. Марійко,– радісно відповідає бабуся.– Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки – он скільки метеликів там літає. Ваwбить річка – який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

– Чого ви зітхаєте, бабусю?

– Бо ні до кого й слова промовити. Одна я, однісінька…

– Хай я буду вашою, бабусю,– тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

– Добре, дитинко, будеш моя,– усміхається бабуся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, грається, милується метеликами. А про бабусю не забуває. Побігає, тоді й прибіжить на бабусине подвір'я й защебече:

– Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!