Казка "Шанті, Кора та Ріко. Новий рік"

Відтоді як велика полярна пісня птахів-носорогів Шанті та Кори разом із їхнім другом — великим райдужним папугою Ріко — об'єднала Ленінградський зоопарк, життя в його затишному куточку стало нагадувати злагоджений, хоча часом і дуже галасливий оркестр.

Ще один друг птахів-носорогів, білий полярний вовк Арктик, тепер уже не вив від туги. Натомість він час від часу видавав поважне, басовите «У-у-уф!», яке слугувало надійним ритмічним супроводом для всіх нових, іноді надто несподіваних музичних витівок Ріко.

Та одного дня наприкінці грудня звичне життя зоопарку почало змінюватися.

Усе почалося з того, що їхня улюблена доглядачка Даша стала поводитися вкрай підозріло.

Вона носила до службового приміщення якісь колючі зелені гілки, блискучі стрічки та цілі коробки з мерехтливими кульками.

Тварини, звісно ж, насторожилися.

Балакуча Сорока — головна пліткарка зоопарку, а водночас і його найважливіша служба новин — уже цілий тиждень гасала від вольєра до вольєра, поширюючи тривожні звістки.

— Вони готують переворот! — кричала вона, підстрибуючи перед огорожею вольєра птахів-носорогів. — Люди тягнуть до зоопарку якісь смердючі колючки! Вони загортають усе в блискучий папір! Це явні ознаки загального божевілля!

Шанті, сидячи на корчі, мудро мовчала, а от Кора неабияк занепокоїлася.

— Може, це якийсь новий різновид нашого збагаченого корму? — припустила вона. — Блискучий і колючий? Хоча дуже сумніваюся...

— Це не корм, — упевнено заявив Ріко, вчепившись дзьобом за прути огорожі й спостерігаючи за людьми. — Це щось інше. Я прислухався до їхніх розмов. У голосах людей чути не тривогу, а... передчуття чогось приємного. Майже як перед моїм ранковим концертом, тільки тихіше.

Розгадку приніс старий Крук, якого в зоопарку вважали справжнім філософом. Він багато знав про людські звичаї.

Поважно вмостившись на дубі навпроти вольєра птахів-носорогів, Крук прокаркав своїм хрипким голосом:

— Кар-кар! Вгамуйте своє пір'я! Ніякого перевороту не буде. У людей незабаром велике й галасливе свято. Вони називають його Новим роком. Це такий час, коли старий рік минає, а новий приходить йому на зміну. Люди прикрашають колюче дерево, дарують одне одному їжу в блискучих обгортках, веселяться й дивляться, як вибухає небосхил.

— Вибухає небосхил?! — нажахано скрикнула Кора. — Та це ж катастрофа!

— Дитино, це образний вислів, — похитав головою Крук. — Люди запускають у небо вогняні квіти. Феєр... феєрверки. Дуже гучні й дуже яскраві.

Шанті відразу зацікавилася:

— Вогняні квіти? Оце вже цікаво!

Звучало майже так само поетично, як північне сяйво з розповідей Арктика.

— А нам що робити? — запитала Кора. — Нас вони теж прикрашатимуть?

— Судячи з моїх багаторічних спостережень, цієї ночі люди трохи забувають про порядок. Головне — не панікувати через галас. А взагалі... можна просто спостерігати. Або, — Крук хитро примружився, — влаштувати власне свято. Адже ви в нас такі майстри музичних і дипломатичних подвигів!

Шанті сподобалася ця думка, і вона заходилася її обмірковувати.

А Кору ідея власного свята так схвилювала, що вона цілу годину гасала вольєром, змітаючи своїм могутнім дзьобом усе на шляху.

— Нам потрібна ялинка! Нам потрібні подарунки! Нам потрібна... новорічна пісня! Ріко, ти мусиш створити щось грандіозне!

— Пісню — залюбки! — поважно відповів папуга Ріко, розправляючи райдужні крила. — Але де ми візьмемо ялинку? Не думаю, що Даша віддасть нам свою.

На той час практична й винахідлива Шанті вже все придумала.

— Ялинка — це просто зелене колюче дерево, — сказала вона. — А в нашому зоопарку біля качиного ставка росте чудова висока ялина. Ось її ми й прикрасимо.

— А чим прикрашатимемо? — поцікавилася Кора.

— Тим, що для нас цінне. Блискучими камінчиками, найяскравішими ягодами, пір'ям, — відповіла Шанті.

— Моїм пір'ям?! — перелякано відскочив Ріко.

— Звісно, не всім, — заспокоїла його Шанті. — Однією-двома найгарнішими пір'їнами. Це буде твій внесок у красу.

Так розпочалася нова пригода під назвою «Новорічна ялинка».

То була найвеселіша й найбезладніша підготовка до свята за всю історію зоопарку!

Кора, маючи могутній дзьоб, узяла на себе перевезення прикрас.

Вона літала до струмка й збирала найгладенькіші камінчики, які на сонці вигравали різними барвами.

Шанті зі своїм витонченим смаком відбирала ягоди горобини — яскраво-червоні, схожі на крихітні ялинкові кульки.

А Ріко, хоч і з важким серцем, пожертвував дві свої найдовші та найяскравіші пір'їни.

— Усе заради мистецтва, — бурмотів він, із жалем поглядаючи на них.

Та найскладнішим виявилося непомітно прикріпити всі ці прикраси до живої ялини, що росла на центральній алеї біля ставка.

Прикрашали дерево переважно рано-вранці, коли працівники зоопарку ще не приходили на роботу.

Шанті та Кора обережно вплітали в гілки ягоди й закріплювали камінчики, а Ріко, завдяки своїм чіпким лапкам, видерся аж на верхівку, щоб красиво розвісити там власне пір'я.

Одного разу їх мало не спіймав нічний сторож.

Почувши його кроки, Ріко з переляку видав звук, напрочуд схожий на автомобільну сигналізацію.

Сторож завмер, озирнувся навколо, почухав потилицю й пішов перевіряти ворота, вирішивши, що звук долинув із вулиці.

Шанті, яка сховалася за стовбуром дерева, прошепотіла:

— Ріко, твої таланти іноді аж надто правдоподібні!

Тим часом Ріко наполегливо працював над музичною частиною свята.

Завдання було непросте: потрібно було поєднати в одній пісні радість, очікування дива й відлуння зимової казки.

Папуга вправлявся цілими днями.

У його співі тепер перепліталися звичні тропічні мотиви, свист вітру, який він чув від Арктика, веселий передзвін дзвіночків, що запам'ятався йому, коли діти дзеленчали ними біля вольєра, і навіть щось схоже на рипіння снігу під лапками.

Виходила дивна, але неймовірно запальна мелодія.

Не забули друзі й про подарунки.

Для Арктика Кора знайшла ідеальний дарунок — величезну білу крижину, яку насилу докотила до його вольєра.

— Ось тобі новорічна снігова куля! — гукнула вона.

Полярний вовк уважно обнюхав крижину, штовхнув її носом і видав своє коротке:

— У-у-уф!

Як друзі вже добре знали, це означало найвищий ступінь схвалення.

Увечері 31 грудня в зоопарку запанувала незвична тиша.

Люди розійшлися по домівках, залишилися тільки чергові доглядачі.

Морозне повітря було чистим і дзвінким.

Друзі зібралися біля своєї прикрашеної ялинки.

Вона мала чарівний вигляд!

У світлі ліхтарів камінчики мерехтіли, ягоди сяяли, мов рубіни, а пір'я Ріко переливалося казковим блиском.

— Час розпочинати наше свято! — урочисто оголосила Шанті. — Нехай увесь зоопарк почує, як ми зустрічаємо Новий рік!

Ріко злетів на найвищу гілку, набрав повні груди повітря й заспівав свою новорічну пісню.

Це було щось неймовірне!

Дзвінкі трелі здіймалися вгору, немов перші зорі.

Низькі переливи нагадували далекий святковий гомін міста.

А кришталево чисті звуки створювали відчуття справжньої зимової казки.

І тут сталося диво!

Зоопарк почав відгукуватися.

Спочатку, як завжди, мелодію підхопили птахи із сусідніх вольєрів.

Потім, на загальний подив, Арктик не просто завив у такт, а спробував зробити свій спів мелодійнішим.

Вийшло щось на зразок глибокого басового супроводу.

Навіть старий Пугач, який зазвичай бурчав ночами, почав ухкати в унісон.

Та справжній сюрприз влаштували мавпи.

Почувши веселу мелодію, вони заходилися ритмічно стукати по стінках свого вольєра, вибиваючи справжній барабанний дріб.

До них приєднався Дятел, який десь удалині вистукував дзьобом по сухій гілці.

Утворився величезний, живий, трохи дикий, але неймовірно радісний оркестр!

У самий розпал цього музичного шаленства в небі над зоопарком раптом загриміло, і навсібіч розсипалися тисячі іскор.

Усі вмить замовкли, зачаровано дивлячись угору.

То були ті самі «вогняні квіти» — феєрверки!

Червоні, зелені, жовті й сині спалахи осявали їхню святково прикрашену ялинку, обличчя друзів і навіть білосніжну шерсть Арктика, який сидів, задерши голову.

У його очах відбивалися цілі сузір'я.

— Оце так... — прошепотіла Кора. — Вони прикрасили ціле небо!

— Це навіть краще за мою найяскравішу пір'їну, — зі щирим захопленням визнав Ріко.

Коли небо нарешті заспокоїлося, настала блаженна, глибока тиша.

Друзі повернулися до свого вольєра.

Вони сиділи разом, зігріваючись під теплою лампою.

— Знаєте, — замислено промовила Шанті, дивлячись на зорі, — а Крук мав рацію. Диво — це не лише різнокольорові вогні чи блискучі подарунки. Воно в тому, щоб разом створювати щось прекрасне з того, що маєш. Із камінчиків, ягід, власних голосів і дружби.

— То наш Новий рік удався? — запитала Кора.

— Це був найкращий Новий рік! — упевнено відповів Ріко. — Бо він наш! І тепер у нас є нова традиція!

— І нова пісня, — усміхнулася Шанті. — Пісня, у якій знайшлося місце для тропіків, снігів, мавпячого стукоту й вовчого виття. Пісня нашого спільного улюбленого дому.

Уранці першого січня Даша, вирушивши на обхід території, довго стояла перед ялинкою біля ставка, не приховуючи подиву.

Вона розглядала ягоди, заховані серед гілок, блискучі камінчики та дві чудові пір'їни, які добре впізнала й які тріпотіли на вітрі.

Потім перевела погляд на вольєри, де птахи-носороги, папуга й білий вовк мирно спали після новорічної ночі.

На обличчі Даші з'явилася усмішка.

— З Новим роком, мої чарівники, — прошепотіла вона. — Схоже, ви святкували всю ніч!

Так Шанті, Кора та Ріко зрозуміли, що в їхньому величезному й різноманітному всесвіті під назвою «зоопарк» з'явилося ще одне диво.

Диво власного, галасливого, пернато-пухнастого й безмежно доброго Нового року.

І це стало для них ще одним безцінним скарбом.