Казка про золотого півника

Десь-то, в тридев’ятім царстві, В тридесятім володарстві Жив-був славний цар Дадон.

Змолоду, посівши трон, Розважався він війною, Для сусідів був грозою, А на старість захотів Одпочити від боїв, З упокоєм їсти-пити; Тут сусіди ну водити На царя за раттю рать, Шкоди й лиха завдавать.

Щоб кінці землі своєї Від наруги від тієї Боронити день при дні, Цар війська держав грізні.

Воєводи не дрімали, Та ніяк не потрапляли:

Ждуть із півночі, аж на – Лізе з півдня рать буйна; Збудуть там – недобрі гості Морем сунуться; зо злості Навіть плакав цар Дадон, Навіть забував і сон.

Де вже тут спокійно жити!

От, щоб горю пособити, Вдався він до мудреця, Зорезнавця і скопця.

Шле до нього він з поклоном.

От мудрець перед Дадоном Став, торбину розв'язав, Золотого півня дав.

Посади оцю ти птицю, – Проказав мудрець, – на шпицю; Золот-півник всі краї Пильнуватиме твої:

Як не ждать нізвідки лиха, – Буде пташка мирна й тиха, А як тільки б відкілясь Ворогів орда взялась, Чи війна б де починалась, Чи яка біда складалась, – Закричить мій співунець, Підійнявши гребінець, І повернеться до того Місця лютого й страшного.

Цар, як теє зачував, Гори злота обіцяв Зорезнавцеві старому.

Мовив: Я слузі такому, Як для себе, без жалю Все віддам і все зроблю.

Став же півник той на шпиці, Стереже його границі, Скоро тільки щось не так – Подає тривоги знак, Наче зо сну, стрепенеться, Повернувшись, озоветься.

Закричить: Курі-ку-ку!

Царствуй лежма на боку! І сусіди присмирніли, Воювати вже не сміли.

Отаких-то цар Дадон Їм наставив перепон.

Рік і два спливає мирно, Півник наш сидить сумирно.

Тільки ж якось цар Дадон Чує крик і шум крізь сон.

Царю! Батьку милостивий! – Воєвода стогне сивий. – Встань, велителю! Напасть! Що таке? Заснуть не дасть! – Цар крізь позіхи до нього. – Га? Хто там? Чого й до чого? Воєвода ж не мовчить:

Наш когутик знов кричить, Страх і шум по всій столиці.

Цар до вікон, зирк – на шпиці Б'ється півник-вістівник, Повернувся в східний бік.

Вже ж тут годі зволікатись:

Всі на коні! Гей, рівнятись! Цар до сходу шле війська, Старший син за ватажка.

Півник тут угамувався.

Стихло все, Дадон здрімався.

От минуло вісім днів, А не чуть про вояків:

Як проходить оборона? – Не сповіщено Дадона.

Золот-півень в крик уп'ять, – Цар нову скликає рать, Сина меншого із нею Шле правицею своєю.

Півник знов сидить, притих, А вістей нема від них.

Знову вісім день минає; Люд боїться, сну не знає; Золот-півень в крик уп'ять, – Цар скликає третю рать, Сам уже стає на чолі, Хоч не як-то й вірить долі.

От ідуть та йдуть війська, Путь-доріженька тяжка.

Ні ворожої ж то сили, Ні побою, ні могили В далині не вирина.

Мислить цар: ну й дивина!

От і восьмий день минає.

Цар у гори прибуває І з усім своїм полком Опинивсь перед шатром.

Все німе, як на картині, Круг шатра; в тісній долині Рать побита скрізь лежить.

До шатра Дадон спішить...

Ой, якої страховини!

Перед ним його два сини Без шоломів і щитів На землі. Меча встромив Один одному у груди, Їхні коні – як приблуди, На столоченій траві, На кривавій мураві...

Цар у плач: Ох, соколята!

Що за доля розпроклята!

Вже не тішитись на вас!

Ох! Настав мій смертний час! Плаче цар, бійці ридають, Аж долини всі здригають, Аж тремтить усе нутро Гір високих... Враз шатро Відслонилось – і дівиця, Шамаханськая цариця, Наче ясная зоря, Тихо вийшла до царя.

Як нічна змовкає птаха Перед сонцем, – так бідаха Перед нею занімів – Цар забувся про синів.

А вона перед Дадоном Усміхнулась – із поклоном За правицю узяла І в шатро його ввела.

Там за стіл його саджає Та частує-пригощає І кладе на відпочин Між гаптованих тканин.

Цілий тиждень, як годину, Їй покірний до загину, В любий здавшися полон, Бенкетує цар Дадон.

Аж нарешті він по всьому Каже війську йти додому, Сам красуню забира І рушає, бо пора.

Перед ним чутки, як птиці, Носять правду й небилиці.

Біля міста, край воріт Люди збіглись на привіт.

Всяк летить прудким погоном За царицею й Дадоном.

Цар Дадон вітає всіх.

Гульк – із натовпів людських, В сарачинській шапці білій, Наче лебідь посивілий, Друг його, старий звіздар.

А, добридень, – каже цар, – Як живеш і що нам скажеш?

Підійди-но, що накажеш? Царю, – в відповідь мудрець, – Треба скласти нам кінець.

Як тобі я прислужився, Ти сказав, ще й побожився:

Все тобі я без жалю, Як для себе, ізроблю.

Подаруй мені дівицю, Шамаханськую царицю... Цар поглянув, сам не свій:

Що ти, – каже, – навісний!

Чи нечиста, може, сила В тебе розум затемнила?

Що за біс тебе опав?

Я не криюсь, обіцяв, Та таке вже не годиться...

І нащо ж тобі дівиця?

А чи знаєш ти, хто я?

Воля царська тут моя – Хочеш золота дзвінкого?

Чи коня мого прудкого?

Чи півцарства, хочеш, дам? Не цікаво теє нам.

Подаруй мені дівицю, Шамаханськую царицю, – Так відказує мудрець.

Плюнув цар: На тебе грець!

Як таке, не дам нічого!

Мучиш сам себе, старого!

Одійди, як хочеш жить!

Ну-бо діда відтягніть! Дід почав був сперечатись, Та не з кожним слід змагатись:

Цюкнув цар його жезлом Просто в лоб. Упав мішком Бідолаха. – Вся столиця Іздригнулась, а дівиця Хи-хи-хи та ха-ха-ха!

Не боїться, бач, гріха.

Цар, лихе забувши слово, Усміхнувся їй медово.

От в'їздить до міста він...

Раптом чує тихий дзвін, – І, як стій, серед столиці Півник, зринувши зо шпиці, Над царем залопотів І йому на тім'я сів, Стрепенувся, в тім'я клюнув Та й з очей... Униз посунув З колісниці цар Дадон, Відійшов на вічний сон.

А цариця десь поділась, Наче й зовсім не родилась.

Казка вигадка, проте Щось тут, браття, не пусте!