Казка про великого собаку, який стереже сон маленьких гномиків

Маленька Оленка дуже боялася спати сама в своїй кімнаті. Мама навіть залишала маленького світильничка з рибками над ліжком, щоб не було темно, але Оленка, все одно, дуже боялася. Коли вночі раптово відкривалися очки, то дівчинці весь час видавалося, що там, де закінчується світло, за лінією, де чорний оксамит не давав роздивитися далекі кутки, ворушиться хтось злий, щось собі буркоче, чатує, посміхається в сиві вуса. Одного разу дитина навіть покликала маму – відому чарівницю, щоб вона подивилася, чи не засів, бува, у засідці якийсь поганий відьмак або лісовик. Хто зна, що в них на думці, чого могли б залізти в хату до могутньої чаклунки. Мама прийшла і разом з Оленкою вони обдивилися всю кімнату, пошукали у шафках і шухлядках, нікого не було. З тих пір, якщо доводилося вночі прокидатися, дівчинка голосно промовляла: "Нікого тут немає, мені все мариться!", лягала на інший бік і засинала.

Але сьогодні все було не так, Оленка розплющила очки від того, що у кімнаті точно хтось був. Що робити? Кроки наближались, ставало все страшніше. Колись, в майбутньому, дівчинка теж стане великою чарівницею, а поки що сила їй не доступна. Вона просто дівчинка. Здавалося морок за освітленою кулею згущується, стає такий непроглядний, аж ворушиться, щось все ближче і ближче загрозливо бубоніло собі під ніс...

На височенному будинку, там, де всі люди ставлять дуже багато ріжок-голочок антен є чорний димар. Точніше, це всі люди думають, що це чорний димар, а насправді... Ви ж пам’ятаєте, що десь, де ми не бачимо, є чарівний світ. Його можуть побачити тільки діти або ще дорослі, які не забули, як це – бути дітьми. Так от, чорний димар, насправді, - це велетенський казковий пес, якому давно набридло жити в своєму, нікому не відомому будинку, читати свої, нікому не відомі книжки та газети, їсти свої, ні з ким не розділені сніданки. Димар стоїть на даху будинку і тільки краєм ока можна помітити, що кудлата голова зацікавлено озирається довкола. Там он, діти трохи сваряться, треба дивитись, щоб не побилися. А там п’яничка ліг спати на траві, ну, це звичайна справа, зараз літо, не застудиться. Ви вже здогадалися, що великий кудлатий димар, ой, пес – це рятівник. Він уважно стежить за тим, що робиться навколо і тихенько, щоб ніхто його не помітив розбороняє забіяк, відтягнувши найгарячішого за сорочку з кола. А тих, хто заблукав, закидає на спину і заносить додому. Так, інколи, з’являється на порозі зголодніла кішка, що забула, де живе. Як собака дізнається, де живе знайда? Так він же собака!!! У нього, знаєте, який нюх.

Цього собаку не складно побачити навіть дорослому. Варто тільки повертатися додому у сутінках, коли величезний місяць зачіпає своїм неповоротким тілом крони високих тополь, коли небо багряніє на заході і вкривається темно-синім інієм на сході, коли солодко пахне скошеною травою і опалим листям, і, що найголовніше, коли гарний настрій... Дорослий нахиляється до синочка поправити рукава або втерти носа, аж раптом... з висоти антен на нього дивляться зацікавлені очі: чи не зібрався, часом, дати прочухана малому неслухові... Бо ж дітей бити не можна.

Та про що це ми? Поки великий, чорний, кудлатий пес уважно розглядав, що там діється у темряві, маленька Оленка не знала, як зарадити собі в біді. Найлихіший з усіх чарівників Найсумнішого царства найвередливіших Плакс сидів на стільчику біля ліжка дівчинки, там, де закінчується світло. Вона не могла його добре бачити, але його верескливий, риплячий голос чула.

– Ходи зі мною і ти станеш наймогутнішою відьмою на світі!

– Я не хочу з тобою йти, та й сили я ще не маю, ти ж мав би знати, що я ще мала, – тремтячим голосом відповіла Оленка.

Чаклун зло загукав, як сова на темному дереві, засміявся. Оленці навіть здалося, що темрява трохи підсунулася ближче до її ліжечка. Так страшно, як сьогодні, дівчинці не було ніколи.

– Ти підеш зі мною, але якщо не погодишся добром, то я заберу тебе силою, ще й маму твою заберу і ув’язню її у найглибшій підземній в’язниці!

– Не заподієш ти нам лиха, я ж знаю, ти боїшся світла, – насправді, світильничок з рибками, який розганяв морок у дитячій кімнаті був дуже не простий. Він був зачарований від усіх сил, що хотіли вчинити щось недобре, лиходій знав це і сидів там, де сила матусі гномиків оберігала їй найменше.

– Не заподію, не заподію, але... – він знову моторошно загукав і... жарівка в чарівному світильничку тихенько дзенькнула і світло згасло.

– Ой, – зойкнула Оленка.

"Що ж робити!" – думала дівчинка, але її вже схопили міцні гачкуваті пальці .Як рятуватися? Хто допоможе.

Аж раптом темряву осяяли два зелено-блакитних ліхтарі, ні, це очі, такі великі, як люстерка з Оленчиного велосипеда. Величезний пес став позаду Оленки і грізно загарчав на злого чаклуна. Кістляві руки поволі відпустили дівчинку і, коли вона озирнулася, то побачила найбільшого в своєму житті пса – великого, чорного, вухатого і кудлатого. Собака гарчав і було добре видно його неймовірні ікла – білі, розміром з усю долоню, ще й підсвічені якимось містичним синюватим сяйвом.

– Перепрошую, – звернувся пес до чарівника. – Але ця дівчинка нікуди не піде. Вона чітко вам відмовила і використовувати проти неї магію ви не маєте права. Отож ідіть своєю дорогою, а дитину залиште в спокої.

– Ця дівчинка моя, – заверещав злодій.

– Я не його, я мамина! Він казав, що ув’язнить її. – Оленка від пережитого страху почала плакати. Собака посміхнувся дівчинці так, як це вміють робити тільки собаки, – весело, довірливо, щиро, хитнув хвостом і в одну мить перелетів через ліжко, схопивши відьмака за руку, що вже діставала чарівного кийка десь з-за спини. Той заволав, запищав, заскреготів.

– Добре, добре, я відпущу цю дівчинку.

– Пам’ятай, що де б я не був, завжди почую, що ти десь робиш щось погане, одразу прийду на допомогу скривдженому тобою, тоді вважай, таким добрим, як зараз не буду, більше тебе не відпущу! Ти ж знаєш, що у собак найкращий в світі нюх. А в чарівних собак – просто неперевершений.

– А що маю тепер робити? Як же я тепер?

– Мені однаково, – байдуже рикнув пес. – Йди геть! Забирайся і щоб ноги твоєї поза межами вашого сумного царства не було!

Чарівник, похнюпившись, ще хвильку потупцявся на місці, а потім махнув рукою і зник.

– Не бійся, більше він ніколи-ніколи не прийде до тебе!

– Це добре! Мені було так страшно. Дуже дякую тобі, що врятував мене!

– Ти гарна дівчинка, чемна. Я часто спостерігаю за тобою. Рости слухняною дівчинкою, помічницею і з тебе виросте чудова чародійка. А, якщо щось трапиться, ти не бійся, я завжди прийду на допомогу, бо завжди знаю, де ти. Ти ж знаєш, що в собак найкращий в світі нюх.

– Ага, а в чарівних собак – просто неперевершений, – посміхнулася Оленка.

Чорний пес знову засміявся, лизнув дівчинку у щоку своїм рожевим шершавим язиком і стрибнув за вікно.

Вперше в житті Оленці так спокійно було, коли вона засинала... Бо знала дівчинка, що там, де будинок наїжачився в небо десятками антен завжди спостерігає за нею добрий чорний димар, ой, вибачте, пес з чарівного, невідомого нам світу.