Казка про царя Салтана, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича та про прекрасну царівну Лебедицю

Під віконцем три сестри Пряли пізньої пори.

Якби я була цариця, – Каже так одна дівиця, – То сама на цілий світ Наварила б я обід.

Якби я була цариця, – Каже так її сестриця, – На весь світ сама-одна Я б наткала полотна.

Якби я була цариця, – Третя мовила сестриця, – Я б родила для царя Молодця-богатиря.

Тільки вимовити вспіли – Двері тихо зарипіли, І до них заходить цар, Того краю володар, Бо якраз у ту хвилину Він стояв побіля тину І охоче слухав їх, А молодшу – над усіх.

Здрастуй, красная дівице, – Він говорить, – будь цариця І роди богатиря Ти для мене, для царя!

Ви ж, голубоньки-сестриці, Вибирайтеся з світлиці, Їдьте з нами заразом До царських моїх хором; Буде з вас одна ткачиха, Друга буде повариха.

В сіни вийшов цар-отець.

Всі поїхали в дворець.

Цар недовгий час збирався:

В той же вечір повінчався.

Бучно справили бенкет, Випивали пиво й мед; А потому чесні гості На різьблене ліжко з кості Вклали спати молодих І лишили їх самих.

Плаче в кухні повариха, А над кроснами ткачиха – І нашіптують біду На царицю молоду.

А цариця до світанку, Справджуючи обіцянку, З тої ночі понесла.

На той час війна була.

Цар надів військове вбрання І цариці на прощання Наказав поберегтись, Злого лиха стерегтись.

Поки він в чужій країні Вів походи безупинні, Надійшов і час родин.

Сина Бог їм дав в аршин, І цариця над малятком – Мов орлиця над орлятком!

Шле з листом вона гінця, Щоб потішити отця.

А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Загубить царицю хтять, Перейнять гінця велять; Шлють царю вони обмову – Отаке брехливе слово:

Народилось дитинча – Не дівчатко, не хлопча, Не пацюк, не жабенятко, А невидане звірятко.

Як почув же цар-отець, Що сказав йому гонець, В гніві став він мудрувати І гінця хотів скарати, Та, отямившися враз, Надіслав такий наказ:

Ждать повернення мойого, Не рішаючи нічого.

Їде царський посланець, Приїжджає під кінець.

А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Переймають посланця, Подають йому винця І кладуть в його торбину Зовсім іншу писанину.

І привіз гінець хмільний В той же день наказ такий:

Цар наказує негайно В море кинути потайно, Щоб про це не відав світ, І царицю і приплід.

Що ж робити? До світлиці, Пожурившись по цариці, Царедворці всі ввійшли, Шанування віддали, Об'явили царську волю – Їй та сину злую долю, – Прочитали їй наказ, І царицю в той же час В бочку з сином посадили, Засмолили, покотили І пустили в окіян – Так звелів, мов, цар Салтан.

В синім небі сяють зорі, Плещуть хвилі в синім морі, В небі темні хмари йдуть, В морі бочку хвилі б'ють.

Наче бідна удовиця, Плаче, б'ється в ній цариця, І росте там цареня Щогодини – не щодня.

Мати плаче та голосить...

А дитина хвилю просить:

Хвиле, хвиленько морська!

Ти гульлива та швидка, Ти хлюпочеш, де захочеш, Ти морське каміння точиш, Топиш берег ти землі, Підіймаєш кораблі – Не губи ти нашу долю, Викинь нас на суходолі! І послухалась вона, Хвиля вільна водяна, – Бочку винесла легенько І відлинула тихенько.

Чують мати й немовля, Що під бочкою земля.

Хто ж із бочки їх дістане?

Бог невже на них не гляне?

Тут на ніжки звівся син, В дно уперся тім'ям він І напружив трохи м'язи.

Як би нам отут відразу Проробить собі вікно? Він сказав – і вибив дно.

Мати й син тепер на волі.

Бачать – горб в широкім полі, Море синєє кругом, Дуб зелений над горбом.

Син сказав: Смачна вечеря Нам згодилася б тепера.

Ломить він од дуба сук, У тугий згинає лук, Від хреста шнурок шовковий Натягнув на лук дубовий, Рівну гілочку зломив, Стрілку легку загострив І пішов пополювати, Дичину роздобувати.

Лиш до моря підійшов – Чує стогін... знов і знов...

Біля моря, бач, не тихо.

Глянув – бачить, в морі лихо:

Лебедиця в бурунах, А над нею хижий птах.

Лебедиця знай хлюпоче, Коршака прогнати хоче.

Він же кігті нагострив, Дзьоб кривавий розтулив...

Та стріла як задзвеніла, В шию птаха зачепила, Він у море кров пролляв, Диким криком заволав.

Лук царевич долі ронить, А коршак у морі тоне, Лебедиця дзьобом б'є, Птаха хижого клює, Розправляє білі крила, Добиває злую силу – Юнакові опісля Так по-руськи промовля:

Ой, царевичу вродливий, Рятівниче мій сміливий!

Хоч з моєї ти вини І лишивсь без дичини, Хоч стрілу згубив ти в морі – Не тужи, то все не горе.

Я за все це відслужу І в біді допоможу.

Ти ж звільнив не лебедицю, – Врятував з біди дівицю, Не шуліку ти убив – Чародія загубив.

Вік тебе я не забуду, Знайдеш ти мене усюди.

А тепер назад вертай, Не сумуй і спать лягай.

Полетіла лебедиця, А царевич і цариця День до ночі провели Й натщесерце спать лягли.

Розімкнув царевич очі, Відігнав примари ночі І, не вірячи собі, Бачить город на горбі, Стіни з гострими зубцями, А за стінами – все храми, Світлі бані теремів І святих монастирів.

Він мерщій царицю будить.

Та хіба таке ще буде? – Каже, – бач, які дива Лебедиця витіва! Мати й син ідуть до міста.

Раптом дзвони урочисто Їм назустріч загули, Як вони лиш підійшли.

А кругом – народу повно; Бога славить хор церковний; В колимагах золотих Пишний двір стрічає їх.

Всі їх голосно вітають І царевича вінчають, Щоб над містом славним тим Був він князем молодим.

Серед города-столиці, За порадою цариці, Княжу шапку він прийняв І Гвідоном зваться став.

Вітер в морі повіває І кораблик підганяє; Він біжить по бурунах На роздутих парусах.

Корабельники юрбою Гомонять поміж собою.

Що за диво? Острівець Був пустий з кінця в кінець, А тепер на ньому місто, Біля моря – добра пристань, Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує й напува, Каже їм такі слова:

Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували? Ми були по всіх краях, Пропливли по всіх морях, Торгували соболями, Чорнобурими лисами, Сторгувалися як слід, А тепер пливем на схід, Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана... Відмовляє князь купцям:

Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну!

Славному царю Салтану Передайте мій поклін.

Гості – далі в путь, а він З берега услід за ними Лине думами смутними.

З моря вітер повіва, Лебедиця підплива.

Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому? – Каже так вона йому.

Сумно князь відповідає:

Туга серце обіймає, Бо до батька хочу я Полетіти за моря.

Лебедиця каже біла:

Що ж, коли вже закортіло Полетіти за моря – Обернись на комара.

Враз вона заплюскотіла, Крильми воду шумно збила І оббризкала його З голови до ніг всього.

Він тут зменшився, стулився І комариком зробився, Полетів і задзинчав, Корабель умить догнав І спустився в ту ж хвилину Та й забився у щілину.

Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана, І на березі вогні Вже мигтять у далині.

От на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості, І за ними навпростець Полетів наш молодець.

Бачить: весь у сріблі й златі Наш Салтан сидить в палаті На престолі, у вінці, З тихим смутком на лиці.

А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Коло нього теж сидять І в лице йому зорять.

Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає:

Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво? Корабельники в одвіт:

Ми об'їздили весь світ; За морями все щасливо, В світі ж ось яке є диво:

В морі острів був пустий, Не причальний, не жилий; Він здавен лежав пустинний; Ріс на ньому дуб єдиний; А тепер, на диво нам, Народилось місто там, З злотоверхими церквами, З теремами та садами.

Князь Гвідон там княжить. Він Передав тобі поклін.

Цар, дивуючися чуду, Каже: Як живий я буду, То на острів той зберусь Із Гвідоном обіймусь.

А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Відпустить царя не хтять В дивне місто завітать.

Далебі, що дивне диво! – Усміхнувшися злостиво, Повариха мовить так, – Справедливо скаже всяк – В світі справжня є дивинка:

Ліс, а в лісі тім ялинка, Білка там у гущині Знай співа дзвінкі пісні Та горішки розгризає – В них шкарлупка золотая Й смарагдове зеренце.

Найдивніше диво це! Цар повірив небилиці, А комарик злиться, злиться, Та до тітки як майне!

В праве око як кусне!

І вона в ту мить жорстоку На одне осліпла око.

Слуги, сваха та сестра З криком ловлять комара.

Почекай, комашко клята!

Ми ж тебе!.. А він за ґрати, У віконце, загудів І за море полетів.

Знову князь над морем ходить, З синіх хвиль очей не зводить; З моря вітер повіва – Лебедиця підплива.

Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому? – Каже так вона йому.

Князь Гвідон відповідає:

Туга серце обіймає!

Диво дивне завести Я б хотів. Чи знаєш ти, Що на світі є дивинка:

В лісі білка та ялинка, Білка там у гущині Все співа дзвінкі пісні, Та горішки розгризає; В них шкарлупка золотая, Смарагдове в них зерно.

Та чи правда ж то воно? А вона відповідає:

Так, про це я диво знаю.

Все це правда – не брехня.

Не журися. Рада я Відслужити ще раз службу За твою хорошу дружбу.

Князь душею звеселів І додому поспішив.

Липі ступив у двір широкий, – На ялинці там високій, Бачить, білочка при всіх Золотий гризе горіх, З нього зернятко виймає І шкарлупки всі збирає, В рівні купки їх кладе, Та ще й пісеньку веде При усьому при народі:

Ой в садочку, на городі!

Князь Гвідон тут здивувавсь.

От спасибі! – Він озвавсь. – Ну й лебідка! – каже стиха, – Хай не знає горя й лиха! Князь для білки дав наказ Збудувати терем враз, Білку пильно вартувати, Самоцвіти рахувати Й зберігати скарб увесь, – Князю зиск, а білці честь.

Вітер в морі повіває І кораблик підганяє; Він біжить по бурунах На роздутих парусах Мимо острова крутого, Мимо города нового; Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує, напува Й каже їм такі слова:

Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували? Корабельники в одвіт:

Ми об'їздили весь світ; Торгували табунами, Все донськими жеребцями.

Весь товар ми продали, А тепер собі пливли Мимо острова Буяна В царство славного Салтана... І говорить князь купцям:

Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну!

Та скажіть царю Салтану:

Князь Гвідон йому, мовляв, Привітання передав.

Гості князеві вклонились І в дорогу відрядились.

Князь до моря йде, і знов Лебедицю там знайшов.

Князь благає: Серце просить, Так і тягне, і підносить... От ізнов вона його Вмить оббризкала всього:

Обернувся князь на муху І над морем що є духу За корабликом погнавсь І в щілинку заховавсь.

Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана, І на березі вогні Вже мигтять у далині.

От на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості, А за ними навпростець Полетів наш молодець, Бачить: весь у сріблі й златі Цар Салтан сидить в палаті На престолі, у вінці, З тихим смутком на лиці.

А ткачиха, й Бабариха, Й одноока повариха Біля нього знов сидять, Наче злі жаби зорять.

Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає:

Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво? Корабельники в одвіт:

Ми об'їздили весь світ; За морями все щасливо; В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить, Місто там нове стоїть З злотоверхими церквами, З теремами та садами; Там ялинка є густа, Дім з кришталю огорта, В домі білочка міститься, Та така вже витівниця:

Все пісні вона співа Та горішки розбива, А горішки не простенькі – В них шкарлупки золотенькі Й смарагдове зеренце.

Честь і шана їй за це; Варта білку доглядає, А приказний дяк збирає Та рахує скарб увесь, Віддає їй військо честь; Із шкарлупок ллють дукати Та пускають в світ гуляти, А зерно кладуть дівки У комори під замки.

Там живуть усі багато – Скрізь палаци, а не хати.

Князь Гвідон там княжить. Він Передав тобі поклін.

Цар, дивуючися чуду, Каже: Як живий я буду, То на острів той зберусь І з Гвідоном обіймусь.

А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Відпустить царя не хтять В дивне місто завітать.

Посміхаючися стиха, Каже так царю ткачиха:

Ну й дивинка, просто сміх!

Білка там гризе горіх І складає в рівні купки Самоцвіти й шкаралупки!

Що ж тут дивного? Пусте!

Невелике диво те.

Є на світі справжнє диво:

Море збуриться бурхливо, Закипить та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні – І лишаться на камінні, В панцирах, мов жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Черномором на чолі.

Це вже диво – справжнє диво Кожен скаже справедливо! Гості слухають, мовчать, Сперечатись не котять.

Цар повірив небилиці, А Гвідон все злиться, злиться, Та до тітки як майне!

В ліве око як кусне!

Помертвіла тут ткачиха.

Ой! Та скоїлося лихо...

Всі кричать: Лови, лови!

Та дави її, дави!

Ми ж тебе! Зажди хоч трішки!

Стій! А він у двері нишком, Та над морем загудів І додому полетів.

Князь над синім морем ходить, З хвиль очей ясних не зводить; З моря вітер повіва – Лебедиця підплива.

Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому? – Каже так вона йому.

Князь Гвідон од нові дає:

Туга серце обіймає – Диво дивне я б хотів Роздобуть з чужих країв.

А яке ж те дивне диво? Десь як збуриться бурхливо Окіян, та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні – І лишаться на камінні, В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Черномором на чолі.

А вона відповідає:

Що ж, про це я диво знаю.

Ці ж бо лицарі ясні – Рідні братики мені.

Ти, мій князю, не журися, А додому повернися І чекай моїх братів, Тих морських богатирів.

Князь пішов, забувши горе, Сів на башті і на море Став дивитись. Море вмить Як надметься й закипить – Розіллялось в шумовинні, І лишились на камінні Тридцять три богатирі, В панцирах, як жар зорі, Струнко йдуть вони по двоє.

Сивий дядько з бородою Поперед усіх іде Та до міста їх веде.

З башти князь Гвідон збігає, Дорогих гостей стрічає; Збіглись люди звідусіль.

Дядько каже: З синіх хвиль Нас сестриця наша біла Надіслала і звеліла Славне місто стерегти, Варту пильную нести.

Отже, разом ми віднині Будем о нічній годині, Біля стін твоїх міських З хвиль виходити морських І стоятимем в дозорі.

А тепер нам час до моря, Бо тяжкий нам дух землі! І сховалися в імлі.

Вітер в морі повіває І кораблик підганяє, Він біжить по бурунах На роздутих парусах Повз той острів кам'янистий, Повз велике пишне місто; Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує, напува Й каже їм такі слова:

Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували? Корабельники в одвіт:

Ми об'їздили весь світ:

Торгували ми булатом, І сріблом, і щирим златом, І тепер лежить нам шлях В окіянах та морях Мимо острова Буяна В царство славного Салтана.

Відмовляє князь купцям:

Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну.

Та скажіть царю Салтану:

Свій поклін йому, мовляв, Князь Гвідон переказав.

Гості князеві вклонились І в дорогу відрядились.

Князь до моря йде і знов Лебедицю там знайшов.

Князь їй знову: Серце просить, Так і тягне, і підносить... І вона ізнов його Вмить оббризкала всього.

Князь тут зменшився, стулився, – І. джмелем умить зробився.

Полетів щодуху джміль І кораблик серед хвиль Наздогнав в одну хвилинку Та й забився у щілинку.

Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана, І на березі вогні Вже мигтять у далині.

Ось на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості, А за ними навпростець Полетів наш молодець.

Бачить: весь у сріблі й златі Цар Салтан сидить в палаті На престолі, у вінці, З тихим смутком на лиці.

А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Біля нього знов сидять, Чотирма всі три глядять.

Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає:

Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво? Корабельники в одвіт:

Ми об'їздили весь світ; За морями все щасливо; В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить, Місто там нове стоїть, І щодня там дивне диво:

Море збуриться бурхливо, Закипить, та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні – І лишаться на камінні В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Всі однакі, як один; До міських підходять стін З сивим дядьком Чорномором, Щоб ходити там дозором, Острів дивний стерегти І навкруг нього нести Варту добру, найпильнішу, І надійну, й найвірнішу.

Князь Гвідон там княжить. Він Передав тобі поклін.

Цар Салтан тут здивувався Й каже: Я давно збирався В тому місті побувать І Гвідона обійнять.

Повариха та ткачиха – Ні мур-мур! А Бабариха, Посміхнувшися на те, Вимовляє: Це пусте!

З моря лицарі виходять І собі дозором бродять!

Чи це правда, чи брехня - Дива тут не бачу я.

От насправді диво дивне:

Десь на світі є царівна, Та такої красоти, Що й очей не відвести:

Денне світло затіняє, А вночі, як сонце, сяє, Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить.

А сама вона, як пава, Походжає величаво, Як розмову поведе – Наче горлиця гуде.

Кожен скаже справедливо:

Це вже диво – справжнє диво.

Гості слухають, мовчать, Сперечатись не хотять.

Цар повірив небилиці, А царевич, хоч і злиться, Та не хоче зло вчинить, Бабку рідну осліпить.

Він над бабою кружляє, Просто їй на ніс сідає, Та як вжалить богатир – Так і вискочив пухир!

Тут ізнов пішла тривога:

Ой, рятуйте, ради Бога!

Пробі! Ґвалт! Лови, лови!

Та дави його, дави!..

Ми ж тебе... Зажди хоч трішки!

Стій!.. А джміль – в віконце нишком Та над морем загудів І додому полетів.

Князь над синім морем ходить, З моря він очей не зводить, Вітер тихий повіва, – Лебедиця підплива.

Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

Засмутився ти чому? – Каже так вона йому.

Князь Гвідон відповідає:

Туга серце обіймає:

Скрізь одружується всяк, Тільки я липі одинак! Хто ж у тебе на приміті? Десь царівна є на світі, Та такої красоти, Що й очей не відвести; Денне світло затіняє, А вночі, як сонце, сяє – Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить.

А сама вона, як пава, Походжає величаво, Як розмову поведе – Наче горлиця гуде.

Чи правдива чутка тая? – Князь із острахом питає.

Помовчавши мить одну, Каже так вона йому:

Справді, є така дівиця.

Тільки ж це не рукавиця – З ручки жінку не змахнеш Та за пояс не заткнеш.

Дам тобі таку пораду:

Ти ще поладом та ладом Розміркуй це до пуття, Не зазнати б каяття.

Князь Гвідон почав божитись, Що пора уже женитись, Що поклав він рішенець – Швидше стати під вінець, Що давно вже він готовий По царівну ту чудову Безперестанку іти Хоч в які чужі світи.

Тут вона, зітхнувши злегка, Каже: Нащо так далеко?

Ця обраниця твоя Біля тебе – це ж бо я! Розіп'явши білі крила, Лебедиця полетіла І на берег в той же час З висоти упала враз.

Стрепенулась, обмахнулась – На царівну обернулась:

Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить, А сама вона, як пава, Виступає величаво, Як розмову поведе – Наче горлиця гуде.

Князь царівну обіймає Та до серця пригортає І до матері мерщій З нею йде у терем свій, Та з поклоном, як годиться, Каже: Матінко-царице!

Я дочку обрав тобі, Вірну подругу собі.

Просим в тебе дозволення, І твого благословення, Щоб у згоді вік нам жить, Одне одного любить.

І з іконою над ними Та з молитвами святими Мати щирі сльози ллє:

Хай вам щастя Бог дає! Князь тут довго не збирався, Із царівною побрався, Стали жить та поживать І приплоду дожидать.

Вітер в морі повіває І кораблик підганяє; Він біжить по бурунах На роздутих парусах Повз той острів кам'янистий, Повз велике пишне місто.

Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує, напува Й каже їм такі слова:

Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували? Корабельники в одвіт:

Ми об'їздили весь світ; Ми недурно торгували, Крам усякий продавали, Сторгувалися як слід, А тепер пливем на схід, Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана.

Відмовляє князь купцям:

Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну До того царя Салтана; Нагадайте ж ви йому, Володарю свойому, Що до нас він виряджався, Та й понині не зібрався.

Передайте мій поклін.

Гості – далі в путь, а він Вже за ними не полинув І дружину не покинув.

Вітер весело шумить, Корабель на схід летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана.

І на березі вогні Вже мигтять у далині.

Ось на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості.

Бачать: цар сидить в вінці, Із журбою на лиці, А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Біля нього теж сидять, Чотирма всі три зорять.

Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає:

Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво? Корабельники в одвіт:

Ми об'їздили весь світ; За морями все щасливо; В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить, Місто там нове стоїть, З злотоверхими церквами, З теремами та садами.

Єсть ялина там густа, Дім з кришталю огорта – В ньому білочка міститься, Та така вже витівниця!

Білка пісеньку співа Та горішки розбива, А горішки не простенькі – В них шкаралупки золотенькі Й самоцвітне зеренце.

Білці шана й честь за це.

Там іще є друге диво:

Море збуриться бурхливо, Закипить та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні – І лишаться на камінні, В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Чорномором на чолі.

Має жінку князь на славу – І розумну, і ласкаву, Та такої красоти, Що й очей не відвести:

Денне світло затіняє, А вночі, як сонце, сяє, Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить.

Князь Гвідон тим містом править, І його там кожен славить; Він прислав тобі поклін, Та на тебе скарживсь він:

В гості, каже, виряджався, Та й понині не зібрався.

Тут Салтан не утерпів, Спорядити флот звелів.

А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Відпустить царя не хтять В дивне місто завітать.

Та Салтан не згоден з ними; Грізно блиснувши очима, – Що я – цар чи немовля?

Він із гнівом вимовля. – Нині ж їду! – Тут він тупнув, Вийшов – і дверима гупнув.

Під вікном Гвідон сидить, Мовчки в море він зорить.

Море тихе, не хлюпоче, А лише ледь-ледь тріпоче І далеко в синій млі Появились кораблі:

На просторах окіяна їде флот царя Салтана.

Князь Гвідон поспішно встав, Громогласно заволав:

Матінко моя єдина!

Молода моя княгине!

Подивіться ви туди:

їде батечко сюди.

Флот до острова підходить.

Князь Гвідон трубу наводить:

Цар на палубі сидить І в трубу на них зорить, З ним ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха, І дивуються вони Із чужої сторони.

Враз гармати загриміли, На дзвіницях задзвонили.

Йде Гвідон до моря сам Г царя стрічає там, З ним ткачиху, й повариху, Й сваху бабу Бабариху, І веде їх мовчки він До зубчастих білих стін.

Біля брами городської, Бачить цар: у срібній зброї, В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Черномором на чолі.

Цар вступив на двір широкий – На ялиночці високій Білка пісеньку співа, Та горіхи розбива, Зернятка із них виймає І в торбиночку складає, І весь двір навколо них У шкарлупках золотих.

Гості далі йдуть квапливо, А навстріч – княгиня-диво:

Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить, А сама, неначе пава, Виступає величаво, І свекруха йде при ній.

Цар поглянув, сам не свій, Кров у ньому схвилювалась.

Що я бачу?! Як це сталось?

Це ж вона! – аж дух зайнявсь., Цар сльозами тут заллявсь, Обіймає він царицю, І синка, і молодицю.

Тут до столу всі пішли І банкет розпочали.

А ткачиху, й повариху, Й сваху бабу Бабариху Охопив такий тут жах, Що розбіглись по кутках.

А коли їх розшукали – Злочин свій вони признали.

Цар на радощах таких Відпустив додому їх.

День минув. Царя Салтана Спати вклали напівп'яна.

Я там був, мед-пиво пив.

Тільки вуса обмочив.