Казка про рибалку та золоту рибку

Жив старий із своєю старою

Біля самого синього моря.

Жили вони в ветхій землянці

Рівно тридцять літ і три роки.

Дід ловив неводом рибу,

А баба куделила пряжу.

Якось в море закинув він невід, –

Прийшов невід з самим баговинням.

Він удруге закинув невід, –

Прийшов невід з травою морською.

Як утретє закинув він невід, –

Витяг невід однісіньку рибку,

Золотую рибку, не просту.

Почала тая рибка благати,

Людським голосом промовляти:

Відпусти мене, діду, до моря,

Дорогий дам за себе я відкуп:

Відкуплюся чим тільки ти схочеш!

Здивувався старий, налякався:

Він рибалив тридцять літ і три роки

Та не чув він, щоб риба говорила.

Відпустив він рибку золотую

Ще й сказав їй привітливе слово:

Бог з тобою, рибко золотая!

Мені твого відкупу не треба,

Іди собі, рибко, в синє море,

Гуляй там собі на просторі!

Повернувся дід до старої,

Розповів їй про диво велике:

Я піймав був сьогодні рибинку,

Золоту рибинку, не просту,

По-нашому рибка говорила,

В синє море додому просилась.

Дорогою ціною відкуплялась,

Відкуплялась чим тільки я схочу.

Не посмів я взять відкуп з рибки,

Відпустив її так в синє море.

Почала баба лаяти діда:

Ой, дурило ж ти, недотепа!

Не зумів взяти відкупу з рибки!

Було взяти від неї хоч ночви,

Адже наші, бач, зовсім побиті!

От пішов дід до синього моря,

Бачить: море злегенька заграло.

Став він кликати рибку золотую.

Припливла з моря рибка, спитала:

Чого тобі треба, дідусю?

Тут старий уклонився та й каже:

Змилуйся, паніматонько-рибко!

Бач, стара моя все докоряє,

Не дає мені, старому, спокою:

Їй потрібні новісінькі ночви,

Бо наші, бач, зовсім побиті!

Відказала рибка золотая:

Не журися, іди собі з Богом,

Будуть вам новісінькі ночви.

Повернувся старий до старої, –

А у баби новісінькі ночви!

Та ще дужче стара докоряє:

Ой, дурило ж ти, недотепа!

Випросив, телепню, ночви!

А яка ж із ночов отих користь?!

Повертайся, дурню, до рибки,

Уклонися їй, випроси хату!

От пішов дід до синього моря, –

Скаламутилось синє море.

Став він кликати рибку золотую.

Припливла до нього рибка, спитала:

Чого тобі треба, дідусю?

Тут старий уклонився та й каже:

Змилуйся, паніматонько-рибко!

Іще дужче стара мене лає,

Не дає мені, старому, спокою,

Хату просить баба сварлива!

Відказала рибка золотая:

Не журися, іди собі з Богом.

Нехай так уже: буде вам хата!

Пішов дід до своєї землянки,

А землянки нема вже й сліду!

Перед ним стоїть хата з світлицею,

З димарем мурованим, білим,

Ще й дубові, тесові ворота.

А стара сидить під віконцем

Та чимдуж чоловіка картає:

Ой, дурило ж ти, недотепа!

Випросив, телепню, хату!

Повертайся, вклонися рибці:

Вже не хочу я бути селянкою,

Хочу буть стовбовою дворянкою!

Знов пішов дід до синього моря, –

Неспокійне синєє море!

Золоту став він кликати рибку.

Припливла з моря рибка, спитала:

Чого тобі треба, дідусю?

Уклонився він рибці та й каже:

Змилуйся, паніматонько-рибко!

Бач, стара моя зовсім здуріла,

Не дає мені, старому, спокою:

Вже не хоче буть вона селянкою,

Хоче буть стовбовою дворянкою.

Відказала рибка золотая:

Не журися, іди собі з Богом!

Повернувся старий до старої,

Що ж він бачить? – Високі хороми,

А на ґанку стоїть його баба,

В соболевій вона тілогрійці,

Грезетова на маківці кічка,

Ще й перлове намисто на шиї,

На руках самоцвітні каблучки,

На ногах – чобітки червоні.

Перед нею дбайливі слуги,

Вона б'є їх, за чуба тягає...

Каже дід до своєї старої:

Здрастуй, пані-добродійко дворянко!

Чи теперечки ти вдовольнилась?

А стара на старого як гримне

Та на стайню до коней послала.

От і тиждень, і другий минає,

Іще дужче тут баба здуріла,

Знов до рибки старого посилає.

Повертайся, вклонися рибці:

Вже не хочу я бути дворянкою,

Хочу вільною бути царицею!

Дід злякався, почав благати:

Що ти, бабо, чи ти сказилась?

Ні ступити, ні мовить не вмієш,

То й смішитимеш ціле царство!

Розгнівалась баба ще дужче,

Як ударить діда в обличчя.

Як ти смів сперечатись зі мною,

Зі мною, дворянкою стовбовою?!

Йди до моря, кажу тобі честю,

А не схочеш – неволею підеш!

Почвалав старенький до моря, –

Почорніло синєє море.

Золоту став він кликати рибку.

Припливла до нього рибка, спитала:

Чого тобі треба, дідусю?

Уклонився старий та й каже:

Змилуйся, матінко-рибко!

Знову моя баба вередує:

Вже не хоче бути дворянкою,

Хоче бути вільною царицею!

Відказала рибка золотая:

Не журися, іди собі з Богом.

Добре, буде царицею баба!

До старої дідусь повернувся,

Бачить: царський палац препишний,

У палаці стару свою бачить, –

За столом сидить вона – цариця,

Служать їй бояри та дворяни,

Наливають їй вина заморські,

А на закуску – медяники солодкі.

Навкруги стоїть грізна сторожа,

За плечима – списи та сокири.

Як побачив дідусь, налякався,

В ноги він старій уклонився,

Мовив: Здрастуй, грізна царице!

Чи ж теперечки ти вдовольнилась?

І не глянула баба на нього,

Тільки гнати з очей його звеліла.

Тут підбігли пани та бояри,

Старого у шию заштовхали.

А на дверях сторожа надбігла

Та сокирами ледь не зарубала.

Ще й народ глузував із нього:

Так і треба тобі, старий нечемо!

Це тобі, нечемо, наука,

Щоб не ліз не в свої сани!

Ось і тиждень, і другий минає, –

Іще дужче баба здуріла,

Царедворців по діда посилає.

Розшукали старого, приводять.

Чоловікові й каже баба:

Повертайся, вклонися рибці, –

Вже не хочу я бути царицею,

Хочу бути морською володаркою,

Хочу жити в океані-морі,

Щоб служила мені рибка золотая

І в мене була на побігеньках.

Не насмілився дід сперечатись,

Не наважився всупереч казати.

От іде він до синього моря,

Бачить – море сердито бушує,

Надимає розгнівані хвилі,

Ходять хвилі, і стогнуть, і виють.

Став він кликати рибку золотую.

Припливла з моря рибка, спитала:

Чого тобі треба, дідусю?

Уклонився старий та й каже:

Змилуйся, матінко-рибко!

Що робити з клятою бабою?

Вже не хоче вона буть царицею,

Хоче буть володаркою морською,

Щоб їй жити в океані-морі,

І щоб ти сама їй служила

І в неї була на побігеньках!

Не сказала нічого рибка,

Лиш хвостом по воді майнула

І сховалась в глибокому морі.

Довго ждав старий біля моря,

Не діждався, пішов він додому.

Глянув – аж перед ним землянка,

На порозі сидить його баба,

Перед нею – розколоті ночви.