Казка "Лалука - маленька сова з білими крилами"

У глибині лісу, у дуплі величезного дуба, жила совина родина. Це була звичайнісінька сім'я: тато літав на полювання й добував їжу, а мама дбала про затишок у домівці та годувала малечу.

Дітей у них було багато — і синочків, і донечок. Наймолодшу донечку звали Лалука.

Старші совенята цілими ночами гуляли лісом із друзями, навчалися полювати, швидко й вправно літати. А Лалука була ще зовсім крихітною, тому їй дозволяли гратися лише неподалік від рідного дупла разом з іншими маленькими совенятами.

Та була в цієї малечі одна особливість: її пір'ячко було не сірим, як в інших лісових сов, а білосніжним.

Самій Лалуці дуже подобалася її незвичайна зовнішність. До того ж завдяки білим пір'їнкам батьки завжди могли побачити донечку з дупла й ніколи не губили її з очей.

Одного разу на галявину, де бавилися малюки, завітали старші совенята.

Побачивши біленьку Лалуку, вони почали глузувати з неї:

— А чого це ти така біла? Мабуть, ти зовсім не сова! Напевно, батьки знайшли тебе в чужому гнізді! Сови ж білими не бувають!

— Вона сова, справжнісінька! — одразу заступилися за подружку друзі. — Просто такою народилася. Наша Лалука — альбіноска!

Та незнайомі совенята не вгамовувалися й почали дражнитися:

— Лалука-білука! Лалука-білука!

Бідолашна совонька розплакалася й полетіла геть.

Вона приземлилася далеко від дому, сіла на гілочку й усе плакала та плакала...

Раптом над головою щось зашаруділо, а згори почувся невдоволений голос:

— Чого це ти тут сидиш і сльози розливаєш? Без тебе було так тихо й спокійно!

Лалука підвела голівку й побачила Ворону.

Та сиділа на гілці й усіляко вдавала, ніби мирно відпочивала, аж поки її хтось не потурбував.

— Вибачте, будь ласка, — пробурмотіла маленька совонька. — Я не хотіла вам заважати.

— Ну, розповідай уже, чого ревеш! Заблукала, чи що? — запитала Ворона.

— Ні, я втекла з галявини, бо з мене сміялися через моє біле пір'ячко.

— Ха-ха-ха! Оце знайшла через що засмучуватися! Та ти просто пофарбуй своє пір'я — і станеш такою самою, як усі: сірою та непримітною!

«А й справді!» — подумала совонька.

— Дуже вам дякую, тітонько Вороно! — вигукнула Лалука й полетіла до озера.

На березі вона знайшла чимало багнюки й вирішила використати її замість фарби.

Совонька старанно вимастила кожну пір'їнку, а потім поглянула на своє відображення у воді.

«Тепер я нічим не відрізняюся від інших сов!» — задоволено подумала вона.

Лалука вирішила, що дорогою пір'ячко висохне, і вирушила додому пішки, лісовою стежкою.

Вона вже майже дісталася свого дуба, коли раптом просто перед нею на стежку виповзла величезна змія.

— А чого це ти тут ходиш зовсім сама? Де твої мама й тато? — запитала змія.

— Я йду додому, — тихенько відповіла совонька й позадкувала.

«Ой, матуся ж казала, що не можна розмовляти з незнайомцями!» — згадала Лалука.

Вона вирішила негайно злетіти, але нічого не вийшло!

Багнюка на пір'ї вже засохла й перетворилася на важкий тягар. Крильця стали такими важкими, що совонька не могла піднятися в повітря.

Лалука страшенно злякалася.

— Ш-ш-ш... Маленька сова не вміє літа-а-ати! — прошипіла змія.

Вона вже зраділа, що натрапила на легку здобич.

Та раптом з-за дерев вилетіли дві великі сови!

Це були мама й тато Лалуки.

Побачивши, що їхній донечці загрожує небезпека, вони миттю кинулися на змію, захищаючи свою малечу.

Налякана змія поспішно відповзла геть і більше не поверталася.

А Лалука ретельно вимила своє пір'ячко й вирішила, що ніколи більше не слухатиме нерозумних хлопчаків, які надумали з неї глузувати.

Так, вона відрізнялася від своїх друзів і рідних.

Але лише зовні!

Адже в душі Лалука була такою самою доброю, розумною та пустотливою совонькою, як і всі її друзі.

І білосніжні крильця зовсім не заважали їй бути справжньою совою!