Казка "Як мамонтеня стежку прокладало"

Уранці мамонтеня Мотя відчинило двері — і ті відразу зачинилися назад.

За дверима височіла кучугура. Біла, щільна й зовсім непрохідна.

Мотя штовхнув двері ще раз. Кучугура навіть не ворухнулася.

Мамонтеня набрало повітря в хобот — фу-у-ух! — і щосили дмухнуло.

Сніг розлетівся навсібіч. Крізь утворений отвір до будиночка ринуло сонячне проміння, а разом із ним долинув голос зайченяти Стрибка:

— Мотю! Стежки немає!

Мотя вибрався надвір і роззирнувся.

Стежки й справді не було. Замість неї від будиночків аж до кав'ярні «Тепле какао» простягалася величезна снігова гора.

Біля паркану вже зібралися сусіди.

Зайченя Стрибко нетерпляче підстрибувало на місці. Черепашка Тая стояла спокійно й ні від кого не відставала — адже ніхто поки що нікуди не йшов.

Маленький лемінг Пік визирав з-за Таїного панцира. Звідти було краще видно.

А бобер Боря вже розгортав креслення.

Сувій був довгий. Дуже довгий.

Боря розгортав його, розгортав, аж раптом сувій покотився сніговою гіркою вниз, набираючи швидкості.

— Це була вступна частина, — повідомив Боря, проводжаючи його поглядом.

— Спочатку нам знадобиться план робіт, — додав він, поправляючи олівець за вухом.

— А потім почнуться роботи? — запитав Стрибко.

— Ні. Потім знадобиться новий план.

Мотя тупнув ногою. Сніг аж підскочив.

— Не хвилюйтеся! — сказав він, випроставши хобот. — Зараз я прокладу одну чудову стежку для всіх!

Хобот-снігоочисник

Мамонтеня Мотя працювало хоботом, наче справжня снігоочисна машина.

Воно йшло вперед — туп-туп-туп! — загрібало сніг і відкидало його в боки.

Гарно. Потужно. І трохи назад.

Перша порція снігу перелетіла через паркан. Друга — впала на Стрибкові кущі. А третя — просто на Борю.

Боря зник.

На тому місці, де він щойно стояв, із кучугури стирчав лише олівець.

Олівець похитався й упав.

— Бо-о-орю? — покликав Стрибко.

Зі снігу висунулася лапа з рулеткою.

— Глибина кучугури — півтора метра, — повідомив Боря знизу. — Записав.

Мотя перепросив і взявся до роботи знову.

За пів години стежка була готова: широка, глибока й пряма, мов лінійка.

Мотя обтрусив хобот, оглянув результат своєї праці й залишився задоволений.

— Готово! Можна йти!

Стежкою — один за одним

Першим побіг Стрибко.

Один стрибок, другий, третій — і зайченя провалилося в Мотин слід.

Із ями стирчали тільки кінчики вух.

— Допоможіть! — гукнув він знизу. — Тут глибоко!

— Це не яма, — здивувався Мотя. — Це мій слід.

— Дуже гарна стежка, — сказав Стрибко, коли його витягли.

Він саме витрушував сніг із вух.

— Особливо якщо ти завбільшки з невеликий будинок.

Слідом рушила Тая.

Три кроки — і вона вперлася у снігову сходинку.

Там, де Мотя сильно тупнув ногою, перед черепашкою виросла справжня стіна.

— Мені сюди не видертися, — спокійно сказала Тая.

— Я тебе підсаджу!

Мотя обережно підхопив Таю хоботом і переніс через перешкоду.

За три метри — ще одна сходинка.

Знову переніс.

Ще три метри — і знову сходинка.

— Мотю, — сказала Тая, — ти збираєшся носити мене так щодня?

Мотя розтулив рота. Потім стулив. Замислився.

— Я щось вигадаю! — пообіцяв він.

А маленький Пік дійшов до стежки, зупинився й поглянув угору.

Снігові стіни були втричі вищі за його шапочку.

— Куди веде ця дорога? — запитав Пік.

— Прямо! — гукнув Мотя звідкись здалеку.

— Прямо — це куди? — запитав Пік у стіни.

Стіна не відповіла.

Так справді було швидше.

Але тільки для Моті.

Латки

Мотя не звик здаватися. Він звик усе лагодити.

Насамперед він приніс цілу купу моху й обережно вклав його у свої сліди, щоб Стрибко більше не провалювався.

Стрибко стрибнув — і мох розлетівся на всі чотири боки.

Один шматок приземлився просто Борі на голову.

— Це утеплений шолом? — запитав Боря.

— Це розв'язання проблеми, — відповів Мотя.

— Воно криво сидить.

Потім Мотя збудував для Таї сніговий підйомник: майданчик на мотузці, який мав підіймати її вгору.

Він потягнув за мотузку.

Майданчик піднявся.

Нагорі стояло порожнє відро.

— Відро доїхало, — повідомила Тая знизу. — А я — ні.

Тоді Мотя встромив у сніг вказівник.

На ньому було написано:

«ПРОХАННЯ НЕ ПРОВАЛЮВАТИСЯ».

— Стало значно краще, — сказав Стрибко з чергового сліду.

Його вуха стирчали вертикально.

— Тепер, поки я провалююся, мені хоч є що почитати.

Нарешті Мотя намалював мапу — зі стрілками, хрестиками та пунктирними лініями.

Гарна вийшла мапа.

Він підняв її хоботом, щоб показати друзям, — і чхнув.

Мапа злетіла в повітря й зникла за кучугурою.

— Мапа знайшла коротший шлях, — зауважив Стрибко. — Без нас.

Так справді було швидше.

Але тільки для Моті.

Кожен сам за себе

— Знаєте що? — сказав Стрибко. — Я сам прокладу нормальну стежку. Коротку й таку, щоб можна було стрибати.

— А я — рівну, — сказала Тая. — Без жодної сходинки.

— А я — правильну, — заявив Боря. — За кресленням. З усіма допустимими відхиленнями.

— Моя стежка теж гарна! — заперечив Мотя.

— Для мамонта — чудова, — кивнув Стрибко й пострибав геть.

Робота закипіла.

Стрибко проскакав зигзагами між кущами, під парканом і навколо гірки.

Вийшла вузенька звивиста доріжка, якою міг пройти лише заєць. І тільки бігом.

Тая розчистила рівну ділянку — гладеньку, без жодного горбочка.

Але вона вела від її будиночка до найближчого дерева й там закінчувалася.

Боря забивав кілочки, натягував мотузочки й повісив табличку:

«ТРИВАЮТЬ РОБОТИ. ОРІЄНТОВНИЙ ТЕРМІН ЗАВЕРШЕННЯ — УТОЧНЮЄТЬСЯ».

До обіду він закінчив один поворот.

— Робота вже триває! — урочисто оголосив Боря.

— А погодження?

— Теж триває. Одночасно. Але повільніше.

Мотя розширив свою стежку.

Тепер нею міг пройти цілий мамонт.

Навіть два.

Навіть два мамонти з парасольками.

Пік стояв на пагорбі й спостерігав за всім згори.

Точніше, знизу. Але збоку.

Надвечір селище нагадувало тарілку з переплутаними макаронами.

Стежки перетиналися, упиралися одна в одну, повертали назад і вели зовсім не туди, куди треба.

Усі не там

Уранці Боря вирушив до бібліотеки.

Звернув на Стрибкову доріжку, перейшов на Мотину, перетнув Таїну ділянку — й опинився на гірці.

— Я йшов до бібліотеки, — сказав Боря.

— А це гірка, — повідомив Стрибко, пролітаючи повз нього на санчатах. — Зате гарна!

Стрибко тричі пробіг своєю доріжкою.

І щоразу повертався до власного будиночка.

— Я бігаю по колу! — закричав він.

— Ти тільки зараз це помітив? — запитала Тая.

Мотя йшов за вказівниками.

На першому було написано:

«ТУДИ →».

На другому:

«← СЮДИ».

А на третьому:

«ВИ МАЙЖЕ ПРИЙШЛИ ТУДИ, КУДИ НЕ ЗБИРАЛИСЯ».

— Хто це написав? — запитав Мотя.

— Я, — відповів Пік. — Для точності.

На перехресті висів Борин навігатор — дерев'яна коробочка зі стрілкою.

Стрілка рипнула й повернулася.

— Прокладаю новий маршрут, — оголосив навігатор.

Усі повернули ліворуч.

Стрілка смикнулася.

— Ще раз прокладаю новий маршрут.

Усі повернули праворуч.

— Я теж трохи заплутався, — зізнався навігатор.

Тая, яка весь цей час ішла не поспішаючи, першою дісталася кав'ярні «Тепле какао».

Вона сиділа на ґанку з горнятком, коли решта друзів нарешті висипала з-за рогу — розчервонілі, засніжені, розгублені й захекані.

— Як ти сюди дісталася? — запитав Мотя.

— Не поспішала, — відповіла Тая. — Гарячого какао хочете?

Великі збори щодо стежки

— Нам потрібні збори! — оголосив Боря.

Він притягнув стіл. Розставив стільці. Виклав печиво.

Повісив табличку:

«ПРОХАННЯ ГОВОРИТИ ПО СУТІ».

Усі посідали.

— А печиво з чим? — одразу запитав Стрибко.

— З горіхами.

— А з ягодами є?

— Ми тут зібралися не заради печива! — суворо сказав Боря.

— А навіщо ти його приніс?

— Для порядку.

— Скільки триватимуть збори? — запитав Мотя.

— Якщо говоритимемо про стежку — десять хвилин, — відповів Боря. — А якщо обговорюватимемо, хто неправильно її проклав, — до весни.

— Давайте десять хвилин, — швидко сказала Тая.

Усі заговорили водночас.

Стрибко розмахував лапами. Боря стукав олівцем. Мотя набирав повітря, щоб сказати щось важливе.

Тая чекала.

І тут Пік — найменший серед усіх, який сидів на найменшому стільчику, — підняв лапку.

— Можна запитання?

Усі замовкли.

— Чому стежка називається «для всіх», якщо кожен прокладає її тільки для себе?

Запала тиша.

Лише вітер тихенько шарудів снігом.

— Мені потрібно, щоб не було сходинок, — першою сказала Тая. — У мене короткі лапки.

— А мені потрібна вужча доріжка, — додав Стрибко. — Я у широких слідах тону.

— А мені потрібне місце, щоб розвернути візок, — сказав Боря.

— А мені — щоб стіни не були вищими за мене, — промовив Пік. — Або хоча б вказівники висіли нижче.

Мотя слухав.

Він нікого не перебивав. Не хапався за хобот. Не вигукував: «Зараз полагоджу!»

Просто слухав.

— Я зрозумів, — нарешті сказав він. — Я прокладав стежку, якою зручно ходити мені. І думав, що вона підходить усім. Але ж у всіх різні лапи.

— І різний зріст, — додав Пік.

— І різна швидкість, — сказала Тая.

— І різні візки, — додав Боря. — До речі, щодо візків я підготував окреме креслення...

— Десять хвилин, Борю, — нагадала Тая.

Разом

Наступного ранку всі вийшли прокладати стежку.

Цього разу — разом.

Мотя обережно розгрібав великі кучугури.

Шурх-шурх-шурх!

Тепер він не тупав ногами, а акуратно відсував сніг.

Перед кожною новою ділянкою запитував:

— Тут не надто глибоко?

Боря вирівнював дорогу й стежив, щоб ніде не залишалося сходинок.

Його новий план умістився на одному аркуші.

Щоправда, з обох боків і дуже дрібним почерком.

— Оце вже поступ, — зауважила Тая.

Стрибко бігав вузенькими бічними проходами й перевіряв: чи не слизько, чи не тісно, чи можна стрибнути?

Тая повільно проходила кожну ділянку.

Якщо десь було нерівно, вона зупинялася й мовчки дивилася на те місце.

Усі вже знали: якщо Тая зупинилася — треба переробляти.

Пік розставляв вказівники — маленькі, на рівні своїх очей:

«ДО БІБЛІОТЕКИ — ПРЯМО».

«ДО КАВ'ЯРНІ — ПРАВОРУЧ».

«ДО МАЙДАНЧИКА — 20 КРОКІВ».

Двадцять кроків лемінга, а не мамонта. Це важливо!

Стежка вийшла зовсім іншою.

Не прямою, мов лінійка, зате зручною, наче добре пошита рукавичка.

Посередині вона була широкою, щоб могло пройти мамонтеня.

По краях пролягали вузенькі, добре втоптані доріжки для маленьких лапок.

Спуски були пологими, без сходинок.

Повороти — широкими, щоб вистачало місця для візка.

Біля ліхтаря поставили лавочку для тих, хто втомився.

А для Стрибка зробили три коротенькі бічні відгалуження, де можна було досхочу пострибати.

— Можна я пострибаю? — запитав Стрибко.

— Можна, — відповіла Тая. — Тільки не по мені.

Урочисте відкриття

Боря натягнув упоперек стежки червону стрічку з бантиком.

— Урочисте відкриття стежки для всіх! — оголосив він. — Прошу!

Усі рушили вперед.

Кожен так, як йому було зручно.

Тая — повільно й рівно.

Стрибко — стрибками бічною доріжкою.

Пік — дрібними кроками, поглядаючи на вказівники.

Боря — поважно, з візком.

Мотя — широкими й гордими кроками.

Усе йшло чудово.

Аж раптом Мотин хобот зачепив стрічку.

Стрічка обмоталася навколо хобота.

Мотя смикнувся — і стрічка зачепила Борю.

Боря ступив назад — і перекинув вказівник.

Вказівник упав на Стрибка.

Стрибко від несподіванки підскочив — і гепнувся просто в кучугурy.

Гуп!

Усі завмерли.

Мотя заплутався у стрічці. Боря теж. Вказівник лежав на боці. Стрибко сидів у кучугурі.

І тільки Тая незворушно чекала попереду.

— Урочисте відкриття відбулося за планом, — оголосив Боря, виплутуючись зі стрічки.

— У твоєму плані було написано, що ми попадáємо в кучугури? — запитав Стрибко, обтрушуючись.

— Тепер буде написано.

Усі розсміялися — голосно, з пирханням і хмаринками снігового пилу.

Навіть Тая, яка сміялася тихенько, зате найдовше за всіх.

Наступного ранку

Наступного дня стежка вже чудово служила всім мешканцям.

Стрибко скакав бічною доріжкою й насвистував.

Тая йшла рівною серединою й нікуди не поспішала.

Боря котив візок і жодного разу не застряг.

Пік самостійно дійшов до бібліотеки за вказівниками й жодного разу не заблукав.

А Мотя крокував широкою частиною стежки й усміхався.

На самому її початку він поставив табличку:

«СТЕЖКА ДЛЯ ВСІХ. ПЕРЕД ПОЧАТКОМ РОБІТ ЗАПИТАТИ КОЖНОГО».

Пік прочитав, замислився й сказав:

— Треба дописати: «І не забути про печиво».

— Обов'язково, — кивнув Мотя.

А після обіду Мотя прийшов до друзів.

У лапі він тримав записник.

— Я дещо нове вигадав! — оголосив він. — Універсальну лавочку для всіх!

Усі перезирнулися.

— А ти вже всіх запитав? — хором промовили Стрибко, Тая, Боря та Пік.

Мотя підняв записник і помахав ним.

— Тому я й прийшов! Ну ж бо, розповідайте, яка лавочка вам потрібна?

Стрибко відразу видерся на кучугурy, щоб показати потрібну висоту.

Боря дістав рулетку.

Тая запропонувала почати з креслення — і сама здивувалася, що сказала це раніше за Борю.

Пік підняв лапку:

— Головне — не забути про печиво.

За вікном тихо падав пухнастий сніг.

У кав'ярні «Тепле какао» світилося затишне віконце.

А на стежці, якою кожен міг іти так, як йому зручно, з'являлися нові сліди — великі й маленькі, швидкі й повільні.

Усі разом.