Казка "Автобус і зупинка, якої немає"

Тієї ночі Петербург знову не вимкнув небо. Воно висіло над дахами світле, перламутрове, а в каналах погойдувалися його віддзеркалення.

Вулиці затихли. Навіть голуби спали стоячи.

Автобус завершив останній рейс і полегшено зітхнув, відчинивши й зачинивши двері.

Час повертатися до автобусного парку.

Там на нього чекало місце поруч із сусідом — товстим сонним автобусом, який вічно паркувався навскіс і займав півтора місця.

Автобус знав місто напам'ять: кожен поворот, кожну вивіску. Навіть дерев'яний крендель над пекарнею, повз яку проїжджав щоранку.

Біля неї він завжди трохи пригальмовував: звідти пахло корицею.

Він уже збирався звернути до парку, аж раптом табло над лобовим склом блимнуло.

Замість напису «До парку» на ньому засвітилося:

«Туди, де на тебе чекають».

— Це ще що таке? — пробурчав Автобус. — Навігаторе, яка наступна зупинка?

— Такої зупинки не існує, — ввічливо відповів навігатор. — Можливо, ви мали на увазі «Туди, де тебе немає»?

А на зупинці попереду вже стояв хтось маленький і кошлатий, тримаючи в руках чайник.

Чайник був закутаний у вовняний шарф.

Сам незнайомець стояв без шапки, і його вуха порожевіли від нічної прохолоди.

Автобус зітхнув і відчинив двері.

Звичка.

— Домовик, — представився пасажир, піднявшись сходинками. — А це чайник. У вас тут не протягає? Бо він у мене легко застуджується.

Квитковий автомат зашурхотів і видав крихітний квиточок.

На ньому було написано:

«Дивись, що видно з вікна».

— Яка вам потрібна зупинка? — запитав Автобус.

— Та ось же, — Домовик кивнув на табло. — Там, де на мене чекають. Моя родина.

І він розповів, як одного разу приліг подрімати в щілині за старим буфетом.

А коли прокинувся, квартира була порожня.

Годинник не цокав.

Ніхто не кришив печиво й не сперечався, чия черга мити чашки.

Ніхто не залишав для нього бубликів на підвіконні.

Навіть бабусині фіранки — блакитні, з жовтими китами — зникли.

— Переїхали, — зітхнув Домовик. — А я все проспав.

— Адреса? — запитав Автобус.

— Нова, — впевнено сказав Домовик. — А яка саме — не знаю.

— Назвіть вулицю та номер будинку, — зажадав навігатор.

За квартал біля ліхтаря стояв лев.

Мідний, важкий і трохи розгублений.

Він підняв лапу, як пасажири піднімають руку, зупиняючи автобус.

Автобус трохи нахилився на правий бік, щоб гостеві було зручніше зайти.

Лев насилу протиснувся у двері: спочатку грива, а потім усе інше.

Сидіння під ним жалібно рипнуло.

— Це не я, — з гідністю промовив лев. — Це сидіння.

Автомат видав йому квиток:

«Сходи вниз, до великої води».

— Я охороняю спуск до річки, — пояснив лев. — Уперше за багато років вирішив розім'яти лапи. А місто з боку вулиць виявилося зовсім незнайомим. Будинки, будинки... Усі однакові.

— Яка вам потрібна зупинка?

— Нева. Сходи. І мій брат поруч.

Та Автобус уже не слухав.

«Лев біля води, — подумав він. — Простіше простого!»

Тим часом Домовик дістав дві маленькі чашечки, налив чаю й простягнув одну левові.

Лев обережно взяв її двома кігтями.

Автобус бадьоро клацнув поворотником і покотився порожніми світлими вулицями.

Незабаром він зупинився біля каналу Грибоєдова, поруч із Левовим мостом.

Місточок був вузенький, пішохідний, а по його краях сиділи чотири білі леви з ланцюгами в зубах.

— Приїхали! — оголосив Автобус.

Лев подивився у вікно й образився.

— Це не мій дім. І не мій брат. Мій брат нічого не тримає в зубах. Він узагалі за вечерею мовчазний.

— І вода тут вузенька, — додав Домовик.

— Маршрут змінено, — радісно повідомив навігатор. — Куди саме — невідомо.

Автобус збентежено клацнув поворотником.

Раз, другий, третій.

Адже лев сказав: «Нева».

А він почув лише слово «лев» — і вирішив, що вже все знає.

Та й у квитку було написано не просто «вода».

Велика вода.

— Розкажи мені про свій дім, — попросив Автобус. — Не адресу. Що ти бачиш щодня?

Лев замислився.

— Річку. Таку широку, що люди на протилежному березі здаються зернятками. Гранітні сходи спускаються просто у воду, а хвилі облизують їх. По інший бік сходів сидить мій брат. Ми охороняємо їх удвох.

Широка річка.

Сходи, що ведуть у воду.

Два леви обабіч.

Автобус знав це місце!

Скільки разів він проїжджав Адміралтейською набережною повз спуск до Неви, де сиділи два мідні леви!

— Тримайтеся, — сказав він.

Невдовзі перед ними відкрилася Нева, срібляста під блідим небом.

Сходи спускалися просто у воду.

На одному гранітному постаменті сидів мідний лев.

Другий постамент був порожній.

Лев вибрався назовні.

Автобус помітив, як тремтить кінчик його хвоста.

Другий лев навіть не повернув голови.

— З'явився, — сказав він. — А я тут сам дивився в обидва кінці набережної. Уся шия затерпла.

Лев піднявся на свій постамент, вмостився зручніше й теж почав дивитися на річку.

Брат промовчав.

Лише посунув лапу до самого краю постаменту, ближче до нього.

На більше леви собі не дозволяють.

Автобус тихенько від'їхав.

У салоні стало просторіше.

Домовик поправив другу чашечку, яка тепер нікому не була потрібна, і замовк.

— Знаєш, — нарешті промовив він, — висади мене біля старого будинку. Ти втомився. А я там якось... посиджу.

Автобус і справді втомився.

Колеса гули, фари злипалися від сонливості, а в парку чекало його місце.

Та він згадав порожню квартиру, де більше не цокає годинник.

— Ні, — сказав Автобус. — Шукатимемо далі. Тільки я більше не питатиму, яка тобі потрібна зупинка. Краще розкажи, що вони говорили про новий дім.

Домовик наморщив лоба.

— Хлопчик кричав, що з вікна видно золотий кораблик. Так стрибав, що аж підлога рипіла.

— Кораблик на шпилі Адміралтейства, — кивнув Автобус. — Його видно з багатьох вікон. Потрібно щось іще.

— А ще мама раділа, що пекарня просто внизу. І над дверима крендель — величезний, дерев'яний.

Автобус так різко загальмував, що кришка чайника задзеленчала.

Крендель.

Кориця.

Щоранку.

— Я знаю цей крендель!

Він навіть тихенько посигналив від радості, щоб нікого не розбудити.

— Там пряма вулиця, а в її кінці саме виблискує золотий шпиль!

Домовик дістав свій квиточок і перечитав:

«Дивись, що видно з вікна».

— З вікна видно кораблик, — повільно промовив Автобус. — Під вікном — крендель. А що видно в самому вікні?

— Фіранки! — ахнув Домовик. — Бабусині, з китами!

Автобус виїхав на пряму вулицю.

Удалині над дахами поблискував золотий кораблик.

Пекарня спала, крендель висів на своєму місці, а з-за дверей навіть тепер долинав запах кориці.

Автобус повільно поїхав уздовж будинку.

Домовик притиснувся носом до шибки.

Вікна, вікна...

Білі штори.

Квіти у вазонах.

Кіт на підвіконні.

І раптом на третьому поверсі — блакитна фіранка з жовтими китами!

За нею тьмяно світив нічник.

— Ви прибули, — невпевнено повідомив навігатор. — Мабуть.

Вхід був із подвір'я, через арку.

Вузеньку — Автобусові туди не проїхати.

— Далі я сам, — сказав Домовик і пригорнув до себе чайник.

— Шапку надінь, — буркнув Автобус. — Вуха червоні, мов редиска.

Домовик розсміявся, зняв із чайника шарф і намотав собі на голову.

Він прослизнув крізь арку, перетнув подвір'я й забіг до під'їзду.

А в новій квартирі, на кухні, у затишному куточку за буфетом, на нього чекало плетене кошичок.

У ньому лежала м'яка стара рукавичка — замість ковдри.

На підвіконні, під фіранкою з китами, лежав бублик.

А поруч — записка великими нерівними літерами:

«ДОМОВИКОВІ».

Домовик сів у кошичок, поставив поруч чайник і обидві чашечки.

Друга вранці комусь знадобиться.

Фіранка з китами ворухнулася, і у вікні з'явилася кошлата голова, замотана в шарф.

Домовик помахав рукою.

Автобус блимнув у відповідь поворотником.

Цього разу не від хвилювання.

Небо над містом почало світлішати по-ранковому, хоча по-справжньому так і не стемніло.

Автобус заїхав до парку.

Сусід спав, але стояв рівно, а місце поруч із ним залишалося вільним.

— Ну нарешті, — пробурмотів сусід, навіть не розплющуючи фар. — Я тобі місце бережу.

Автобус став поруч, зовсім близенько, і зачинив двері.

Табло блимнуло востаннє:

«Туди, де на тебе чекають».

І тихо згасло.