Грицеві курчата

Жив собі Максим убогий Коло річки, край села. Крім дітей та жінки, в його Тільки курочка була.

Нанесла вона яєчок. Вже й Великдень ось-ось-ось! Хоч би кожному яєчком Розговітись довелось!

Та старий Максим міркує: Поїдяться крашанки, А коли підсипем квочку, Будуть згодом курочки.

Швидко виростуть курчата, Навесні почнуть нестись, От тоді ми поласуєм! Ласували ж ми колись... Це не можна, – каже мати., – Не годиться, ні!.. Та як? Щоб без крашанки Великдень?! Любі діти, чи не так? Правда! – діти закричали... Згодом мати додала: Дев'ятнадцять дам під квочку, Десять буде для стола.

Хай по-вашому вже буде! – Каже з усміхом Максим. І пішов собі із хати. Мати вийшла теж за ним, На город пішли садити, Та була уже й пора... В хаті ж праця закипіла: Малювала дітвора.

Писанки на диво вийшли! Гриць слона намалював. Слон звів вгору жовтий хобот І на сині ноги встав.

Далі взявся за ведмедя. Вуха білими зробив, Тулуб синькою побарвив, Дві ноги почервонив.

А Маруся жовту жабку Посадила на сучок. В лапку їй встромила мушку, В другу – китицю квіток.

Далі діти малювали Лева, тигра, борсука, Не забули і овечки, І лисиці, і вовка.

Дуже гарно у Наталки Вийшов зайчик на лужку, Усміхаючись, підносить Він капусту їжачку.

А найменшенький, Івасик, Кицьку тільки що кінчив. Що за мила вийшла кицька! Ще і стрічку почепив.

Гриць скінчив уже й верблюда: Височезний, три горби! Звів він голову угору, Тягне листя із верби.

Домальовував Івасик, Та вже в хаті аж гуло! Діти плигали, сміялись... Так їм весело було...

Аж у хату батько й мати... Мати скрикнула: Ой, жах! Я ж яєць ще не варила... Хто?! Пізнаю по очах!! Як німі, сиділи діти... Та всміхнувсь старий Максим: Не біда: на тісто підуть! Я й сире яєчко з'їм...

Так, під квочку дев'ятнадцять З решти будуть писанки. Воно, варені смачніші... Зате маєм малюнки! Так, як сказано, й зробили... Треба йти негайно в хлів! Всі пішли: і батько, й мати, Гриць на місці вже сидів.

Бідна квочка так зраділа, Мальовничим писанкам, Що, зворушена, й не знала, Що казати діточкам.

Ось і смеркло. Усі разом Повечеряли й лягли. Та заснути чомусь діти Довго-довго не могли.

Все їм згадувались звірі, Кожний сам себе питав: Чи не краще, коли б чорним Вуха він намалював?..

Або чом живіт ведмедю Він зеленим не зробив?.. Та голівоньки дитячі Сон на подушки схилив...

II Аж три тижні бідна квочка Пробула на писанках! Коли б глянули на неї, Вас пройняв би просто жах!

Як вона змарніла, схудла! Самі шкіра й кісточки... Гола... Краще не дивіться Ви на неї, діточки!..

Тільки серце в неї билось Усе радісніш, сильніш... Залишилось ще посидіть, Почекати тільки ніч!

І коли почувся вранці У шкарлупу перший стук, Квочка наче підлетіла Після довгих, довгих мук!

І, щаслива вся, в повітрі Враз спинилася вона... Коли – зирк! Стоїть на спині. Де? У кого? У слона!

Дійсно: вилупилось першим Чепурненьке слоненя. Не занадто ще велике... Ну, як з доброго коня.

Далі з ревом, криком-риком Лев вискакує з яйця. Тихо виліз тигр з-а левом, Далі лупиться вівця.

За верблюдом нявка-кицька, Ось і зайчик, і борсук... Метушаться вовк, лисиця, Вже і жабка: стук та стук!

Спочатку вжахнулась квочка, Ледве в безвість не втекла! Та отямилася згодом І квоктати почала.

Гриць усе це чув і бачив, Та не мав чогось страху, Хоч для більшої безпеки Зліз обачно на вільху.

Квочка стала хвилюватись, Малеч кликати на збір. Сполошилися курчата, – Всім хотілося надвір.

Перша вийшла з хліву квочка. Через неї плигнув лев, Щось зачув, хвостом замаяв І підняв страшенний рев!

Все замовкло, заніміло... Наче цілий світ зомлів... Навіть квочка, рідна мати, Аж припала до землі.

Коли рев скотивсь поволі, Громом в прірвах одлунав, Скочив тигр, роззявив рота І сказав в повітря: Няв! Далі вибігла лисиця, Вовк, ведмідь, рябий борсук... Жабка плигнула з квітками І найшла на груші сук.

І верблюд з трьома горбами Вийшов з хліву, подививсь... Щось було не до вподоби, І він, плюнувши, скрививсь.

За вівцею вибіг зайчик. Міг би легко він втекти. Та кого йому боятись?! Це ж все сестри та брати!

Без страху підбіг до вовка, На плече йому схиливсь, Але вовк зубами клацнув, І наш зайчик затрусивсь.

Правда, деяким звіряткам І ніяково було: В того ока не ставало, В інших зайве прибуло.

Той примушений скакати Був лише на трьох ногах. І дарма четверту ногу Він шукав по всіх кутках.

Решта всі були здорові, Раді зеленій траві... Тільки слон не вліз у двері І лишився у хліві.

А вкінці і він виходить З жовтим хоботом у двір... Тупа синіми ногами І вгорі спиняє зір!

А що то сидить на гілці?! Мамо, зараз же кажіть! Та це. Гриць наш! – каже квочка, – Він ізлізе й побіжить... Так це він? Зітру на порох! З мене посміха робить? Ноги синькою побарвить?! Жовтий хобот причепить! І трубу свою до Гриця Простягає лютий слон... Крикнув Гриць – і враз... прокинувсь... Був, на щастя, це лиш сон...

Всі прокинулись від крику... Хто кричав – ніхто не зна...

А в хліві куняє квочка... Що то висидить вона?