Двоє козенят

Біг струмок через лужок,

Через воду – кладка.

І прийшло на бережок

Сіре козенятко.

– Зараз, – каже, – перейду

Я на той бік сміло!

Та назустріч, на біду, –

Козенятко біле.

Ось на кладку тупотить

Сіре з цього боку,

А вже біле там стоїть

І назад – ні кроку!

Та й вузенька ж кладка ця,

Розійтися ніде...

Гей, піду спочатку я!

Потім ти вже підеш!

Відступи з дороги!

Ні! Перше перейду я!

Дай дорогу ти мені! –

Друге вередує.

Галас, крик на весь лужок

Знявся над водою.

Козенята на місток

Кинулись обоє

Й посередині містка

Так стикнулись з ходу,

Що обидва сторчака

Полетіли в воду!

– Ой, рятуйте! Потону!

Ні за що вхопиться!

По камінчиках, по дну

Ковзають копитця...

Невелика й глибина –

Дно крізь хвильки видко,

Та біжить вода ясна

Дуже-дуже швидко.

Раптом сіре як гукне:

Не лякайся, брате!

Я тебе, а ти мене

Будемо тримати!

Ухопилися вони

Міцно той за того

І з страшної бистрини

Підвелись на ноги!

Ось уже й на бережку

Дружні козенятка,

А про сварку на містку

Вже нема і згадки!