Два вовки

Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. Піду,– каже,– ляжу на шляху, може, хто заб'є.

Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. Здоров, дядьку! – Здоров.– А чого це ви тут лежите? – Та не здужаю вже і їсти добути. А ти ж хто такий будеш? – Та я такого-то роду, може, чували? – Знаю,– каже,– славні були увесь рід; чи і ти ж такий? – Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду.

Побіг та прямо на отару, а собаки як почують – та за ним, а він прямо на того старого лупить. Добіг, перескочив через нього, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.

Аж ось біжить другий вовк. Чого це ви, дядьку, тут лежите? – Та таке-то й таке, не здужаю вже і пропасти.– От я вас нагодую.– Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш? – Та я такого-то заводу.– Е, ваші всі були лайдаки та мошенники.– Ні, дядьку, я не такий.

Аж ось їде чоловік кобилою і лоша біжить. Ідіть же,– каже,–дядьку, та ляжте у житі. Той пішов, ліг, а молодий як наскочить на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав. Їжте,– каже,– дядьку.

Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу. Оце вам,– каже,– дядьку, днів на стільки хватить.