Домовичок Радованко, білка та равлик

У найглибшому лісі, повному моху, дерев і папороті, жив маленький домовичок. Він був маленький як грибочок, носив зелену гостроверху шапочку, а обличчя в нього було завжди червоне. Він був дуже добрий і завжди усміхався. Усі звірятка його любили. А тому що він завжди був веселий і радів усьому, усі його називали Радованко.

Одного разу, коли Радованко так гуляв лісом, він побачив біля дерева на землі сидить маленька білка. Вона схилила голову, сумно дивилася вниз, а по її щоках текли сльози як горошини. Радованко сів поруч, погладив її по хутру і запитав, що її турбує. Білка подивилася на нього і сумно сказала: “Знаєш, домовичку, я така маленька. І я не літаюча білка, просто звичайна. Багато чого не можу, багато до чого не дотягуюся, тому я сумна. Коли б я була хоча б літаючою білкою. Як ти це робиш? Ти такий маленький, а все одно завжди такий веселий і посміхаєшся.”

Домовичок мило посміхнувся білці. “Моя мила білко, і я іноді буваю сумний, але намагаюся радіти дрібницям. Є багато речей, які я не можу робити, але є і багато речей, які я можу робити. І коли я радію маленьким речам, то мені стає веселіше. Цьому мене навчив наш друг равлик з лісу.”

“Равлик?” здивовано подивилася на домовичка білка. “Так. Іди, щось тобі покажу,” відповів домовичок Радованко та взяв білку за лапку. Вів її до великого дерева серед високої трави. “Іди. Тут ляж і трохи зачекай,” показав домовичок на траву, і вони разом лягли на бочок. Перед собою бачили маленьку лісову стежку, але вони лежали так, щоб їх ніхто не бачив.

Через деякий час білка здалеку почула якісь гучні радісні вигуки. Почекавши трохи, вона побачила черепаху, яка повільно рухалася по стежці. На її панцирі сидів равлик та радісно кричав у всі боки: “Юху! Єс!”

Білка недовірливо подивилася на домовичка та здивовано запитала: “Чому він так радіє? Адже черепаха йде повільно. Чому равлик так радіє?” Домовичок лише хитро усміхнувся та все їй пояснив: “Так, черепаха повзе повільно, але якби равлик ліз сам, йшов би ще повільніше. Для равлика це швидкість! Бачиш? Равлик радіє дрібницям. Для нас це дурниця, для нього – привід для радості. Равлик також має багато причин бути сумним. У нього немає ніг ані рук. Повзає повільно. Але все одно радіє. Білко, кожного дня можеш знайти щось, з чого можеш радіти. І тоді світ одразу веселіший.”

Білка замислилася. Подякувала домовичку Радованку за пораду та потім вибралася на дерево. Весело почала стрибати з дерева на дерево та раділа цьому. Їй вже не було сумно, що вона маленька, і їй вже не було сумно, що вона не літаюча білка. І завжди, коли їй було з чогось сумно, вона згадувала равлика, який радів тому, що їде на черепасі трохи швидше, ніж якби йшов сам. Радів дрібницям. І так білка вирішила кожного дня знаходити щось, з чого б мала радість.