Чому морська вода солона

Жили собі колись два брати. Старший був дурний, а молодший — розумний. Старший брат дуже хотів, щоб молодший пішов у прийми, а молодший і сам був не від того, щоб зажити на стороні. Отож невдовзі він оженився, найняв у сусідів кімнату і сяк-так перебивався з молодою дружиною. Але прийшла зима, роботи не стало, і під Новий рік у сім’ї молодшого брата не було й жменьки рису. Довелося йому йти до старшого брата — позичити рису. — Немає в мене зайвого рису! — сказав старший брат.— А хіба твоя жінка не принесла тобі посагу? Я тобі й рисинки не позичу! Йди собі, звідки прийшов! Молодший брат, засмучений, побрів навмання дорогою. На гірському перевалі він зустрів сивобородого дідуся, схожого на чаклуна. Дідусь збирав хмиз. — Гей, чоловіче, куди йдеш? — спитав дідусь. — Сьогодні останній день року, а я не маю чого пожертвувати богам, – зітхнув молодший брат. – Тож і шукаю: може, щось знайду. — Ото біда… Ось,—візьми ячмінний пиріжок,— мовив дідусь.— Піди до храму Лісового Духа — ген там видніє, бачиш? За тим храмом є печера, а в ній живуть карлики. Вони схочуть поласувати твоїм пиріжком. А ти скажи, що віддаси його тільки за кам’яну ступку. — Дякую! Зроблю, як ви радите. Молодший брат подався до храму. Справді, за храмом була печера, а в ній — сила-силенна карликів. Вони метушилися, намагаючись затягти до печери очеретину. — Стривайте, я вам допоможу! — вигукнув молодший брат, і очеретина вмить опинилася в печері. — О, який ти силач! — захоплено вигукнули карлики. Аж тут котрийсь із них побачив ячмінний пиріжок. — Як хочеться поласувати цим пиріжком! Віддай його нам! — мовив карлик, а інші підхопили хором: — Віддай нам пиріжок! — Я згоден віддати, але тільки за кам’яну ступку,— відповів молодший брат — так, як навчив його дідусь. — Он як! Але ж ступка — наш найдорожчий скарб… Та дарма — віддамо її тобі. Певно, карликам дуже кортіло посмакувати пиріжком, раз вони згодилися віддати ступку… Молодший брат, узявши ступку, пішов до гірського перевалу, де на нього чекав дідусь. — Ну що, віддали тобі карлики ступку? — спитав той. — Віддали,— відповів молодший брат. — Чудово! А тепер послухай, що я скажу. Крутнеш ти цю ступку праворуч — одержиш усе, що в неї попросиш. Крутнеш ліворуч — вона перестане тебе обдаровувати. Молодший брат красненько подякував дідусеві й побрався додому. Простелив циновку, поставив ступку, крутнув її праворуч і звелів: — Сипся, рисе! Сипся, рисе! І сталося чудо: за якусь мить на циновці лежала купа рису. Далі молодший брат звелів: — Висипайтеся, лососі! Висипайтеся, лососі! Із ступки відразу повискакували здорові рибини. — Голод більше нам не загрожуватиме! — вигукнув молодший брат. — Яке щастя! А все завдяки тобі,— раділа й молода дружина. Тепер у молодшого брата було все, чого душа забажає. Бракувало тільки пристойної оселі. І він знову крутнув ступку праворуч, і з’явився в нього гарний будиночок з коморою. Молодший брат запросив до Себе в гості рідню й сусідів, пригощав їх смачними наїдками і найкращими напоями. “Як це він забагатів?” — дивувався старший брат, і взяли його завидки. Він став крадькома стежити за молодшим братом, і коли той пішов до комори, старший брат зазирнув у шпарину. Бачить — молодший брат крутить ступку й примовляє: “Сиптеся, солодощі! Сиптеся, солодощі!” “Оце так диво! Пе вірю власним очам!” — подумав старший брат. Пізно ввечері, коли всі вже полягали спати, старший брат узяв ступку, побіг з нею на берег, сів у човен і поплив у море. Пливучи, наминав прихоплені разом із ступкою рисові коржики та солодощі. В роті у нього стало солодко-солодко, і захотілося йому чогось солоного. “Спробую, на що здатна ця ступка”,— вирішив старший брат. Крутнувши ступку праворуч, він звелів: “Сипся, соле! Сипся, соле!” І сіль посипалася. Незабаром насипався повен човен. Та от біда — старший брат не знав, як зупинити ступку, тож купа солі чимраз більшала. І човен кінець кінцем пішов під воду й потонув. Кажуть, начебто й досі ступка крутиться на дні моря, бо нікому її спинити, й розсипає навкруг сіль. Отим-то морська вода й солона.