Чим хата багата. Розділ №4 – Знає кіт, чиє сало з'їв

Пекла бабуня млинчики. І на тобі – тіста в макітрі ще он скільки, а олія вже на самому денці.

– Дениску, – покликала бабуня. – Катай-но до тітки Уляни. Позичиш склянку олії.

– Зараз, – буркнув Дениско. – Ось останні картинки в калейдоскопі додивлюсь та й катну.

– Це ж які такі в калейдоскопі останні картинки! – підвищила голос бабуня. – Ану живо по олію, бо млинці підгорять.

Дениско нехотя зсунувся з лави, узяв на олію пляшку і вийшов з хати. Та, перебігаючи провулок, побачив, що в леваді, побіля річки, хлопці запускають змія. Змій низько зависав над вільхами, в'яло метляв хвостом – от-от упаде й заплутається у верхів'ї дерев.

– Дужче! Дужче за шворку смикай! – ще здаля загукав Дениско.

Він жбурнув пляшку під кущ і став допомагати хлопцям укоськувати змія. Вони бігали понад річкою, то попускаючи шворку, то шарпаючи її, ніби підсікали на гачку рибину. І змій потихеньку-помаленьку, пручаючись і комизуючи, став підніматися вище, ще вище, а потім ще. І враз горішній потік повітря підхопив його, поклав на своє дуже крило й поніс далі й далі, аж під хмари.

Може, годину, може, дві хлопці пасли в небі свого змія. Аж тут Дениско згадав, куди й за чим його послано.

– Ой лишечко! – вигукнув він. – Що ж тепер буде!

Вхопивши пляшку, Дениско навпростець припустив до тітки Уляни. Там йому налили олії, і він щодуху повернув додому.

– Де це тебе носило? – гнівно стріла його на порозі бабуня.

– Ну, там, – непевно махнув рукою Дениско. – У леваді... З хлопцями...

– Бачили телепало! – шукаючи співчуття у всіх, хто був у хаті, спитала бабуня – Як пішов по масло, то й у печі погасло.

– Мовчить, ніби язика ковтнув, – гостро глянув на Дениска тато.

– Бо знає кіт, чиє сальце з'їв, – посміхнулась Мар'янка. – Не давай йому, бабуню, млинчиків. Хай він буде ситий тим сальцем до самісінького вечора.