Чим хата багата. Розділ №2 – Той ще не музика, хто в дудку дме

Ішов Дениско з дідусем повз крамницю. А там у вітрині стільки іграшок, що просто очі розбігаються!

– Дідуню, – став благати Дениско. – Купи мені дудочку. Я про неї все життя мрію.

Денисків дідусь – добра душа, внукові не відмовить. От і купив.

Та невдовзі від тої дудочки нікому в хаті спокою не стало. Дениско ні на мить не випускав її з рук. Від світання до смерку він видобував з дудочки такі оглушливо могутні, такі розкотисті звуки, що здавалося, то без упину грякає молодий, повний сили весняний грім.

Качки й кури ходили у дворі якісь знервовані. Пес Кудлай боявся вилізти з буди. А кіт Муркаш – той і зовсім з обійстя втік.

Коли бабуні урвався терпець, вона заткнула пальцями вуха, глянула з докором на дідуся й вигукнула:

– Ну, старий, і купив же ти дуду на свою біду!

– Ваші грають – наші плачуть, – винувато усміхнувся дідусь.

– Гарно грає, але танцювати неохота, – зітхнула мама.

– А звісно, – буркнув тато. – Бо той ще не музика, хто в дудку дме.

Дениско сторопів:

– Та я ж вам!.. Для вас старався. Щоб веселіше було…

Усі мовчали. Мар’янка церемонно вклонилася Денискові й сказала:

– Красненько дякуєм. Але не за те, що грали, а за те, що перестали.