Чому кріт не з'являється на світ

У кротихи

Сталось лихо,

І кротиха

Плаче тихо

У норі

Від світання

Й до зорі.

У кротихи

Любий кротик –

Чорна шубка,

Чорний ротик –

Розлінився

В самий край:

Не виходить

Навіть в гай.

У оселі,

На постелі,

Загорнувшись

В кожушини,

До полудня

Спить дитина.

А як встане,

То в постіль

Просить в мами

Хліб і сіль,

Борщ з грибами

Та кисіль.

Ну, а мама,

Так, як мама –

Сипле в миску

Борщ з грибами,

Крає хліб,

Несе кисіль,

Не до столу,

А в постіль,

Та й говорить

До дитини:

– Ти б хоч вмився,

Любий сину,

Хоч промий

Свої очиці,

Я подам тобі водиці,

Не з криниці,

А тепленької

З горнятка,

Вмийсь хоч лапкою,

Дитятко... –

А дитина

Позіхає,

Ліньки спину

Вигинає:

– Я вмиватися

Не хочу,

Бо біда,

Як зайде вода

У очі, –

Та й бере

У мами горщик,

Де парує

Свіжий борщик.

Так і жив

Собі в оселі,

Так і їв

Собі в постелі

Мамин кротик –

Чорна шубка,

Чорний ротик.

От пройшло

Із пару літ,

Із дитятка

Виріс кріт.

В нього вже

Не лапки – лапи,

Розчепірились,

Мов краби,

І не шубка

В нього – шуба,

І не зубки –

Добрі зуби,

Тільки зменшились

Очиці

Без вмивання,

Без водиці.

Та не журиться

Цим кріт,

У оселі

На постелі

Поїдаючи обід...

Але якось

Восени

Забажав кріт

Свіжини.

Він почув,

Як угорі

Біля самої

Нори

З груші

Сипались грушки,

Та не в рот,

А у город.

Кріт послав би

Рідну маму

По грушки-

Гнилички,

Та, на лихо,

Мама саме

В молоденької невістки

Парить квашу,

Варить кашу

Й борщ з грибами.

Кріт вертівся,

Кріт крутився

На постелі:

Можна б вийти

Із оселі

Замість мами

По грушки-гнилички

Та не хочеться

Кротові

Підійматись у діброву, –

Це ж турбота,

Це ж робота,

Це ж згинатись,

Розгинатись,

Це ж, дивися,

Ненароком

Попаде росиця

В око.

От аби у добру пору

Закотилась

Грушка в нору,

Мав би кріт

Собі обід.

А тим часом

Чує кріт –

Підвело йому

Живіт.

Каже кріт собі під ніс:

– Ох, прийдеться

Йти у ліс.

Принесу мішок

Грушок,

Принесу я сам у дім,

Сам помию,

Сам поїм. –

Кріт узувся,

Одягнувся,

Взяв під руку

Шапку-бирку

Та й посунувсь

З ліжка в дірку.

От і виліз

Кріт на світ,

Крадькома

На сонце – глип,

Та й очицями

Кліп-кліп

І від променя

Осліп.

Кріт скоріш

Без шапки-бирки

Опустився

В рідну дірку.

З того часу

Більше кріт

Не з'являється

На світ.

Він літує

І зимує

У норі,

Тільки шапку

Залишає угорі.