Бідний вовк

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду; ніде нічого не пійма. От, та й пішов він до Бога просити пищі. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, що ще гірший, ніж був. Боже,– каже,– милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду.– А чого тобі їсти? – каже Бог.– Чого дай, то дай.– Отам на лугах пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, отту й з'їж! От вовк мерщій од Бога, трюх-трюх,– так біжить! Та до кобили: Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з'їв.– Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти? – Вовк! – каже.– Та брешеш – собака! – Їй-богу,– каже,– вовк.– Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти? – А з голови! – каже.– Е, вовчику,– каже,– вовчику! Коли вже ти наважив мене з'їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини,– а я все буду пастись,– та й доситішаю; тоді ти й закусиш ситеньким.– Чи так, то й так! – каже вовк та зараз до хвоста... Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику... Вовк не зна вже, чи на сім, чи на тім світі... А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й дума: Чи я не дурний, чи я не скажений... Чому було не хватати за горло?! От він уп'ять потяг до Бога просить пищі. Боже,– каже,– милостивий! Дай чого хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.– Хіба,– каже,– тобі кобили трохи? Лає: Хай,– каже,– з неї шкуру живцем на гамани злуплять! Не то не наївся, та трохи пики не розбила... – Ну, коли ж так,– каже Бог,– то піди, отам над яром, такий ситий баран пасеться, то ти його й з'їж. Пішов вовк. Баран пасеться над яром. Здоров, баране! – Здоров.– Казав Бог, щоб я тебе з'їв.– А що ти таке, що ти будеш мене їсти? – Каже: Вовк! – Та брешеш – собака! – Ні, їй-богу,– каже,–- вовк! – А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?– А як їстиму?!.. З голови почну, та й увесь мій – не як! – Е, вовчику, каже,– вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.– Ставай,– каже. От став він якраз над кручею – така круча! – роззявив рот – так тая пасть аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як вчистить у лоб. Він – беркиць у яр... Добре наївся!.. Тоді сів сердега та й плаче: Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м'ясо та само у рот ускочило?! Думав, думав... От пішов знов до Бога просить пищі. Боже,– каже,– милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду. Бог каже: Такий з тебе їдець! Тобі якби само у рот ускочило... Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало – то й твоє: воно нікуди не втече. Послухав. Прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й дума: Добре,– каже,– з'їм я його, а воно ж солоне – пити захочеться... Піду спершу нап'юся, а тоді вже... Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядиться, що нема сала, повернувся – коли лежить. Узяв тоє сало. Приходить вовк – нема сала. От він сів та й плаче: Чи я не дурний, чи я не скажений! Хто ж таки не ївши п'є? Сидів, сидів... Так їсти – аж-аж-аж!.. Йде знову до Бога просити пищі. Боже,– каже,– милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу... – Та й обрид вже ти,– каже,– з тією їжею! Та що вже з тобою казать: піди, там недалечко села пасеться свиня, оту й з'їж! Пішов. Здоров, свине!– Здоров.– Казав Бог, щоб я тебе з'їв.– А що ти таке, що ти будеш мене їсти? Каже: Вовк! – Брешеш – собака!– Ні,– каже,– вовк! – Хіба ж,– каже,– вовкові їсти нічого? – Нічого,– каже. Коли ж,– каже,– нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, може й тебе виберуть.– Чи так, то й так! Вези! Сів на свиню. Прибігла в село. Вона як закувіка – аж вовк перелякався: Чого се ти,– каже,– кричиш? – Та це ж я,– каже,– скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали на начальство. Коли це люди як сунуть з хат – з кочергами, з рогачами, з лопатами... Хто що запопав... У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому!), – потихеньку до свині: Скажи – чого це такого народу біжить? – Та це ж,– каже,– для тебе. От народ як зсадив вовка, як почав пірчить – то вже йому й не хочеться: насилу живий вирвався!

Як дерне – та прямо до Бога. Боже,– каже,– милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець. Бог каже: Піди, там он йде кравець,– нападеш та й поживишся. Ледве потопав. Перестріва на дорозі. Здоров, чоловіче! – Здоров.– Казав Бог, щоб я тебе з'їв.– А ти що таке, що станеш мене їсти? Каже: Вовк! – Брешеш – собака! – Ні,– каже,– їй-богу вовк.– Та й малий же,– каже,– з біса; ану, я тебе поміряю. Та як укрутить у хвіст руку – давай мірять! Міряв його, міряв... Вже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе його міря: Аршин! І вздовш [і вшир]! Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався... Вовк як чкурне!.. Та вже годі до Бога, та побіг до вовків: Вовчики-братики! Таке й таке лихо! Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робити? Бачить – біда! Аж стоїть дерево. Він на те дерево; заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають... Вовк і каже: Ні,– каже,– брацця – нічого з цього не буде! От як зробим: я стану на землі, а ви усе на мене, усе на мене – один зверх одного; аж поки досягнем скурвого сина... Стали один зверх одного – така драбина! Тоді верхній: Ану, злізай, скурвий сину, будемо тебе їсти! – Аа-а! – каже,– вовчики-братики, помилуйте мене, не їжте! – Ні,– каже,–не можна; злізай!– Постойте ж,– каже,– я на сход душі хоч табаки понюхаю. Тільки що нюхнув та – ачхи! А спідньому вчулось, що він верхнього міря та каже: аршин! Та як присяде – так усі й покотились... Оттакий ворох!.. А він тоді драла... Вони за ним; піймали і розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева. Спасибі,– каже,– Богу, що не попущено душі християнської лютому звіру! Та й пішов собі безпешно додому, та й живе собі з молодицею, та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив,– по бороді бігло, а в роті нічого не було.

От вам казка, мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам – грошей мішок.